"Десята заповідь"

Вступ

Несподіваний постріл розколов світанкову тишу. Розколов безжалісно, владно і невмолимо. Він розірвав ніч навпіл, наче гниле рядно, різко відділивши минуле від майбутнього, закресливши це майбутнє і зупинивши стрілки чийогось годинника на сірому сьогоденні.
Нажахане пострілом гайвороння стрімко здійнялось у повітря, несамовитим лементом сповіщаючи світ про чергове злодіяння проти нього. Злодіяння, вчинене найбільш довершеним творінням Господнім – людиною. І найбільш невдалим його творінням.
У цьому лиховісному воронячому воланні вчувався різкий протест проти скоєного насильства. Не так! Зовсім не так повинен починатися літній ранок! Один лише жайвір повинен розбудити сонце. Лише його неповторна пісня вправі повідомити всьому живому про прихід нового дня. Пісня літнього світанку, а не безжалісний грім біди, має право на існування у цьому кращому із світів! Але чи дійсно він кращий?..
Лише німі свідки цього жахливого злодіяння – вже ледь пригаслі світанкові зорі байдуже тускніли у високості, незворушно споглядаючи за тим, що коїться на грішній Землі. Лише вони, далекі й холодні, бачили щось. Та ще жодна з них ніколи й нікому не відкрила тих таємниць. Ні своїх власних, ні тих, свідком яких довелося стати завдяки своєму високому становищу. Мабуть, ніколи й не відкриє…
Застукотіли двері будинків, і заспані, стурбовані несподіваним громом, люди почали виходити на свої подвір’я, стиха вітаючись із сусідами і перепитуючи один одного про причини несподіваної тривоги. Найсміливіші з них вийшли на вулицю, марно намагаючись щось розгледіти у світанкових сутінках.
Звук пострілу розбудив Галину. Несподівана і незрозуміла тривога холодними лещатами вхопила її за серце. Почуло, мабуть, біду, от і затріпотіло тривожно й налякано, мов зловлена в руки перепілка. Такого з нею ще ніколи не траплялося.
- Васильку!..
Та чоловіка поряд не було. Знала, що збирався вдосвіта поїхати з товаришем на риболовлю. Казав, що якоїсь екзотики для своїх ставків роздобути хоче. Кілька сомиків, окунців та плотвичок. Та й на юшку щось додому привезти обіцяв. Він і раніше час від часу бавився вудками, та Галина досить спокійно ставилася до такого чоловікового захоплення. Нехай відпочине! Адже працює від зорі й до зорі. А з хатніми клопотами вона й сама впорається. 
Якби не той, неусвідомлений ще, звук пострілу, несамовите каркання розтривоженої зграї ворон та не тривожне калатання власного серця, то й заснула б собі знову, як це й раніше бувало, не поспішаючи нікуди цього теплого недільного  ранку. Та заснути більше не змогла. Чи не вперше в житті чомусь так тривожно щеміло серце, і душа, здавалось, от-от вирветься з грудей і легкокрилою чайкою полетить туди, за поріг, де трапилось щось лихе, щось зле і невідворотне, таке, чому нема ні пояснення, ні вороття.
Накинувши на себе легенький халатик, боса і незачесана вибігла вона в сіни і відкрила двері. 
Ой! Краще б вона їх і не відкривала! Краще б не бачила того лиха, що так нагло спіткало їхню дружну родину. Але хіба хтось зумів заховатися від біди за зачиненими дверима? Не вигадали ще таких дверей. І замків, які б убезпечили від біди, ще не зробив ніхто...
Відкрила двері і враз нажахано зупинилася. На якусь мить вклякла на місці ніби в якомусь заціпенінні. Та й було від чого. Її Василько, її чоловік і батько її дітей, лежав лицем вниз, впавши з ганку на поросле споришем подвір’я, а над його лівою лопаткою зловісно багряніла кривава пляма…
- Васильку!!! – наче не губами, а самою враз осиротілою душею прокричала і впала непритомно на тіло свого коханого.
Сусіди, почувши лемент згорьованої жінки, кинулись на подвір’я і, безпорадно позираючи один на одного, мовчки обступили тіла двох молодих людей, що так несподівано для всіх знайшли свій останній притулок на виплеканій ними землі свого власного подвір’я. Безвусі юнаки і посивілі чоловіки враз наче закам’яніли, не знаючи, що вчинити, і лише більш імпульсивне жіноцтво, яке вслід за чоловіками поприбігало до хати подружжя Степанчуків, почало давати хоч такі-сякі поради.
- Пропустіть! Розступіться негайно! – різкий голос місцевої фельдшерки Марії Михайлівни вивів з оціпеніння притихлий натовп. Сама ж Михайлівна швиденько присіла біля Галини і перевернула її горілиць.
- Зомліла. Віднесіть її швиденько на ліжко і дайте понюхати оце, - тицьнула скляночку в руки найближчої жінки.
- Він ще живий, - скоромовкою промовила Михайлівна, прислухавшись до ледь чутних ударів серця і намагаючись перевернути Василя на спину. – Допоможіть! А ви, Семеновичу, негайно дзвоніть на “швидку”! І в міліцію повідомити не забудьте!
Сімдесятирічний Семенович, почувши втішні для всіх слова фельдшерки, молодим цапком подріботів до свого дому виконувати дане йому надзвичайне доручення.
- Серце, здається, не зачеплене, - наче сама до себе мовила Михайлівна. – Легеня, без сумніву, пробита… Потрібно спинити кров…
А її вправні руки тим часом, ніби самі знаючи, що робити, вже діставали з сумки бинт і перев’язували пораненого. Воно й не дивно. Майже сорок років на цій роботі. Різне в її практиці бувало. Але таких поранень ще не доводилось бачити. Та рухи були вправними. Здавалось, що її руки самі знали, що і як їм робити.
- Ще зробимо обезболюючий укол і будемо сподіватись на краще.
- Васильку!!! – знову зраненою чайкою кинулась до чоловіка Галина. – На кого ж ти нас покинув?.. І хто ж той ворог підступний, що вчинив нам таке зло?.. – заквилила-заголосила жінка-чайка над тілом свого коханого.
- Не голоси, Галинко!  - ніжно обійняла її Марія Михайлівна. – Не помер твій Василько! Живий ще… Але тривожити його не слід. Важко він поранений, але наш Петро Федорович і не таких з того світу назад повертав. Помолись краще за мужа свого, і будемо сподіватись, що “швидка допомога” вчасно приїде
- Вже виїхала, - засапано повідомив Семенович, забігаючи на подвір’я. – Я і в міліцію подзвонив, і дільничного сповістив.
Василь несподівано ворухнув пересохлими губами і ледь-ледь відкрив очі.
- Микола… - ніби шелест листя під легеньким вітерцем, зірвалося з його уст і він знову впав у важке забуття, ступивши на тонесеньке лезо між життям і смертю.

Розділ 1

Лише хвилин через десять після того, як “швидка допомога” помчала з пораненим до місцевої лікарні, біля подвір’я Степанчуків зупинився міліцейський УАЗик. Василь, мабуть, вже й на операційному столі лежав.
- Так… - ледве виліз з машини і вайлувато попрямував до людей немолодий вже міліціонер.
- А чого це вас тут так багато зібралося? – суворо і дещо зверхньо звернувся він до натовпу. – Всі сліди позатоптували! Як тепер накажете злочинця шукати? Чи, може, самі знайдете? Кого тут убили?
- Не вбили, - вийшла наперед Марія Михайлівна. – Поранили лише. Важко поранили Василя Степанчука.
- Це ж бізнесмена нашого новоявленого? – ніби аж зрадівши несподіваній новині, перепитав навіщось міліціонер. – Отого, що тартак у лісництві влаштував? Хто б міг подумати?.. Але якщо його лише поранили, то нам тут і робити нічого. Як оклигає, то й сам свого кривдника знайде. Сам же його й покарає. За ним не заржавіє…
- Ти б менше язиком молов, Макаре! Краще ділом займись, якщо ти на те діло взагалі здатний, - сердито мовила до нього Михайлівна.
- Но, но, но! – сердито прикрикнув на неї прибулий. – Представника влади ображаєш! До буцегарні захотіла?
- А ти не нокай на мене! Не запряг! І буцегарнею мене не лякай. Я вже настільки лякана, що тепер нічого не боюсь. А тебе – й поготів. Приїхав діло робити, то й роби! Чи ти лиш зі мною сваритися будеш?
- Ти поговори в мене ще, колючка будякова! Чому пораненого забрали, на нас не зачекавши?
- Та чи ти з дуба впав, чоловіче?!. Сп’яна чи з гарячки такі дурниці верзеш?.. Навіть дитині малій відомо, що пораненого рятувати треба, а не твого приїзду чекати. Ось тут він лежав. Лицем униз. Куля в груди вище серця влучила і зі спини вийшла.
- Ти, Михайлівно, так гарно все пояснила, наче сама в нього й стріляла…
- Пояснила, бо кров спиняла, рану перев’язувала. Та що з тобою балакати? Невже у вашій міліції нікого більш тямущого не знайшлося? Одтн поліцай-Макар у міліції штани протирає?
Михайлівна аж сплюнула спересерддя. А люди навколо також сердито загомоніли між собою, згадуючи вайлуватого міліціонера не зовсім добрими і далеко не тихим словами.
- Ти таки напросишся у мене на неприємності. Навіть стаття у кодексі відповідна є. “Образа власті” називається.
Тут уже й інші не стримались. А старий Семенович від обурення аж заїкатися почав:
- Т-ти д-довго ще б-будеш тут з жінкою с-с-сперечатися? Чи, може, хочеш, щоб я, як депутат р-райради, тебе на с-сесію викликав та щоб л-люди тебе про роботу твою розпитали? Теж мені, власть знайшлася! Задрипана…
На сесію районної ради Макарові явно не хотілося. Тому він, наскільки зміг, вгамував свою лють і ще щось бурмочучи в густі кущуваті вуса, почав мовчки ходити по подвір’ю, заглядаючи по всіх закутках і роблячи вигляд, ніби щось шукає. Навіть ліхтариком подекуди підсвічував, хоча надворі вже достатньо розвиднілось.
- А хто і звідки стріляв? - мов Пилип з конопель, знову перепитав присутніх.
- Матінко моя! Знову за рибу гроші! А ти ж для чого сюди приїхав? Чи тобі лише покататися захотілося? – Михайлівна аж палахкотіла від люті.
- Тут людину мало не вбили, а він дитячі питання задає! Шукай, іроде, звідки стріляли, бот и мене таки сьогодні виведеш із себе! Не подивлюсь, що форма на тобі висить.
- Не висить, а надягнена, - з наголосом на останньому слові промовив Макар.
- Може, на комусь і надягнена, - не вгамовувалась Михайлівна. – А на тобі, мов на опудалі городньому, висить. Займись ділом, іроде! Бо громада ту іорму і зняти може. Тим більше, що висить вона на недостойній людині. Коли форму знімемо, то й по задньому місцю добре надаємо. Щоб розум із нього трішки вище піднявся. А то він там явно застоявся.
Збиралося на грозу. Не ту, що в природі живе за своїми власними законами і лише волею вітру налітає на наші міста і села. А на грозу соціальну, стихійну, коли обурений натовп ось-ось розразиться громами справедливого гніву, і гнів той нищівними, разючими блискавками так і прошиє недолугого представника закону. 
Врятувало Макара від неприємностей лише те, що саме на ту мить нагодився слідчий районної прокуратури. А вслід за ним і ще кілька працівників міліції над'їхали. Вони до деякої міри й розрядили напругу в натовпі. Хоча, навряд чи її можна було розрядити повністю.
Слідчий у місті був чоловіком новим, і тому всі Василеві сусіди знову притихли й почали зацікавлено розглядати його. Що ж він зробить, ще зовсім жовторотий, коли ось цей сивий вже лантух лише купу дурниць намолоти встиг, а по справі так нічого й не зробив.
- Заспокойтеся! Заспокойтеся, громадяни! Давайте, спокійно та детально у всьому розбиратися. Хто може докладно розповісти про те, що тут сталося?
Марія Михайлівна, ще не зовсім вгамувавшись від словесних перепалок з міліціонером, наскільки зуміла, розповіла слідчому про все, що бачила.
- Потерпілий був при свідомості, коли ви його оглядали і перев’язували?
- Ні. Лише на якусь мить очі відкрив і мовив єдине слово - “Микола”.
- А-а! Так це ж дружок його закадичний! Теж бізнесмен задрипаний! Він його й порішив, - не витерпів, щоб не втрутитись у розмову Макар. – Видно доходами ділитися не захотів. Його робота! Сто процентів – його!
Люди знову обурено загомоніли.
- Прошу вас не втручатися, пане старший лейтенант, - сердито промовив слідчий. – Якщо маєте доповісти про щось конкретне, то доповідайте.
- А як же! Доповість він! – не витримав Семенович. – Він уже пів години з Марією Михайлівною лається. А в розслідуванні справи у нього ще й кіт не валявся. Ніби на гульки якісь сюди приїхав.
- Ви місце події оглянули? Звідки стріляли – вияснили?
- Та я ледь не навкарачках все подвір’я облазив. Гільзи ніде нема.
- А на дорозі дивилися? Чи ви вважаєте, що гільза тільки на подвір’ї може бути?
- Ні. На дорозі ще не дивився. Ми зараз, айн момент, все зробимо. Ходімо, хлопці, гільзу шукати.
Аж тепер, ніби насміюючись над своїм безпосереднім начальником, з кабіни вийшов шофер-сержант.
- Що, Макаре Івановичу, дісталося вам на горіхи? 
- Ти поговори ще в мене, - ображено пробурмотів Макар. – Марш на вулицю діло робити! Розбалакався тут. Ледацюга.
Хоча ситуація й була достатньо напруженою, та все ж хтось з молодших навіть потайки засміявся. Це ж треба! Як з людини просто випирає начальницький дух! Правду люди кажуть, що не дай Боже з хама пана. Та ще й у міліцейській формі…
Слідчий тим часом докладно опитав всіх свідків, хоча свідками присутніх і назвати було важко. Свідок – це той, хто щось бачив і може свідчити про побачене. А тут лише частина присутніх чула постріл. Та й не всі зрозуміли, що це був саме постріл. Вони були лише свідками біди їхніх сусідів, а от як саме ця біда підвернулася, як вона трапилась, то про те ніхто і нічого не відав. Ні машини, ні мотоцикли, яких у містечку було чимало, вулицею не проїздили. Щоб хтось втікав з місця пригоди, то такого теж ніхто пригадати не міг.
Склавши протоколи допиту свідків та детально описавши в окремому протоколі місце події, слідчий прокуратури вже збирався їхати до лікарні, та саме у цей час знайшли стріляну гільзу. Свіжостріляну. З якої ще запах пороху не вивітрився. А знайшли її сусідські хлопчаки, що ретельно оглядали придорожні кювети і старанності яких міг би повчитися присутній на місці події офіцер міліції. Та й не тільки він.
З усього виходило, що стріляли з дороги, на гладенькому асфальтному полотні якої жодних слідів, звичайно ж, не було видно. Куди зник злочинець, чи в горішню частину міста подався, чи в долішню, вияснити теж не вдалося.
- По всьому видно – “глухар”, Макаре Івановичу, - стиха промовив до міліціонера слідчий. – Навряд чи нам вдасться цю справу розкрутити.
- Що ви, Сергію Петровичу! Та ж поранений сам на вбивцю вказав. Микола, мовляв. Дружок його закадичний.
- З друзів убивці рідко бувають, - не погодився з ним слідчий. – Та й чи один Микола у цьому місті є…
- А, наскільки мені відомо, саме з друзів найзапекліші вороги й виходять. Згадаєте моє слово! Микола – вбивця! І я це вам доведу. Виписуйте постанову на арешт і він в мене розколеться в айн момент!
- Ви що, хіба не знаєте, що ордер на арешт лише прокурор видати може? І, до того ж, коли для цього є вагомі підстави. А я навіть не його заступник. Тому й рішення такого прийняти не маю права. Та й не впевнений я у правильності вашого висновку.
- Не впевнені тому, що з колоритом нашим, місцевим ще не знайомі. А нашим людям хліба не давай, лише б з приводу нашого законодавства позубоскалити та кулаки об чужі ребра почесати. Тут ще такі фрукти зустрічаються, що хай Бог милує.
- Я їду до лікарні, - ніби не звернувши увагу на занадто довгу репліку Макара Івановича, повідомив йому представник прокуратури. - А ви, сподіваюсь, знаєте, як у таких ситуаціях діяти. Якщо не згідні з моєю думкою і якщо маєте серйозне обгрунтування своєї власної точки зору, то звертайтеся з відповідним клопотанням до свого безпосереднього керівника.

Розділ 2

Темінь… Темінь, хоч в око стрель. Ані сонячного промінчика, ні місячного сяйва, ні зблиску далекої зірки… Лише розтривожена думка, невловима, мов тінь у полудень, бродить десь у дрімучих лабіринтах підсвідомості, намагаючись осягнути суть того, що відбувається. Зрідка, мов зачепившись за щось, перед внутрішнім поглядом висвітлюються окремі картинки недалекого минулого. Та стомлена думка ніяк не може поєднати їх в одне ціле…
Старший сержант Василь Степанчук відслужив строкову службу у повітряно-десантних військах і повернувся додому з твердим наміром вступити до інституту і вивчитись на інженера-будівельника. 
Манила його романтика новобудов. Вабило щось нове, ще незвідане. Хотілося його побачити, це нове. А ще більше хотілося самому руки прикласти до створення цього нового, ще досі не баченого, такого, що перетворювало б світ і робило його ще кращим, ще більш привабливим для людей. 
Раніше про таке чомусь і не думалось. Може, занадто молодим був, а, ймовірно, що власного життєвого досвіду бракувало. Бо що в житті міг бачити вчорашній випускник середньої школи, який, як і всі його ровесники, жив ледь не в тепличних умовах, створених люблячими батьками, і хоча б в силу цих обставин не міг бачити та розуміти всіх тих складностей щоденного життя, які нас постійно оточують?  Раніше, у ще зовсім недалекому дитинстві та юнацтві, про всі ці складності навіть не думалось. Та й погуляти перед армією хотілося. А потім - випробувати себе на міць суворими армійськими буднями.
Навіть в думках не було у Василя десь у чомусь схитрувати, вигадуючи собі неіснуючі хвороби і таким чином відкосити від військової служби, як це робили деякі його знайомі.
- Так і до старості доживете, за мамині спідниці ховаючись, - зневажливо говорив у таких випадках до псевдохворих знайомих парубків. – І ніколи так і не дізнаєтесь, на що самі здатні. Чи бур’янами у людському полі виростете, чи вагомим колосом наллєтесь…
Не всім подобались такі Василеві думки вголос, та не змусиш же його замовкнути, якщо слухати неприємно. Хто відповідав різко, а хто й мовчанкою відбувався.
До інституту Василь вступив без особливих клопотів, бо до науки завжди був беручким та охочим. Та й пам’ять мав чудову. Все на льоту схоплював і запам’ятовував надовго. А далі пішли нелегкі студентські будні. Треба ж було і лекції відвідувати, і до семінарів готуватися. Та ще й час від часу вагони на станції ввечері та вночі розвантажувати. Щоб на життя вистачало. Бо скільки тієї стипендії?.. Та й у батьків з грішми завжди сутужно було. Менших на ноги ставити треба.
Може, тому що жилось у той час нелегко, ні до курива, ні до горілки так і не пристрастився, хоча й не цурався десь-колись сто грамів випита - при святі та при хорошій компанії. Товариським був завжди. З людьми сходився легко, хоча й розлучався з деякими з них без особливого жалю. Розлучався, коли відчував фальш у їхніх душах та липку облуду в солодких словах. Не любив пристосуванців. А цінував у людях чистоту душі і відвертість у мові. Особливо подобались йому ті, хто вмів відстоювати свою точку зору. Навіть, коли вона не збігалася з його особистою.
Василеві батьки, які все своє життя віддали навчанню доброго, розумного й вічного дітлахів їхнього невеличкого містечка, ніколи не заводили з ним розмову про Бога. Але усталених протягом століть християнських звичаїв дотримувались і завжди, нарівні з сусідами, святкували і Паску, і Різдво Христове, та й інші великі релігійні свята також. Не прийнято було у їхні молоді роки до церкви ходити. Особливо їм, вчителям.
Лише один раз, у дитинстві, Василь побував у церкві. Коли померла його бабуся. Дитячий розум не міг тоді осягнути всієї величі і таїнства церковного обряду, але після тих відвідин перечити вірі в Господа, навіть підсвідомо, вже ніколи й ні перед ким не наважувався. А найбільше не подобалось йому, коли деякі спритні ділки, несамовито працюючи ліктями, щоб завоювати собі тепле місце під сонцем, всіляко намагалися використати релігійні вірування людей і, зігравши на найпотаємніших струнах  людських душ, сварили їх між собою, нацьковуючи парафіян одних конфесій та інші. 
- Ми всі християни! – доводив він у хвилини відвертих розмов, - і греко-католики, і римо-католики, і православні, і навіть представники різних сект. У житті головне - бути людиною! А хто якої віри дотримується, то вже не так важливо.
- Чому ж ти сам до церкви не ходиш, якщо віри християнської не цураєшся? – запитував його дехто.
- Та хоча б тому, що не тільки чесні люди туди ходять, не лише за молитвами час у церкві проводять, - відповідав він та такі запитання. – Ходять і ті, хто брудно лається на людях, і ті, хто ближнього, мов липку, обдирає. До церкви тепер багато людей іде, щоб свої гріхи замолювати, а не поради в Господа питати та допомоги у здійсненні добрих справ просити. Як на мене, то досить Бога у серці мати та заповідей його дотримуватись. А якщо я не правий у цьому, то мені самому за це й відповідати. Перед Богом та перед власною совістю. А не перед вами.
Якось на зимових канікулах умовили його друзі на поїздку в Карпати.
- На лижах покатаємося, - переконували вони його, - та серед вікових смерек Новий рік зустрінемо.
Хоча й не так далеко від гір жив Василь, та якось так воно склалося, що жодного разу не вийшло йому побувати у цьому казковому краю. Тож, і вмовляти його довго не довелося. Попрацювали друзі два тижні на розвантажуванні вагонів, грошенят на поїздку призбирали, та й вирушили в невідомість, керуючись лише молодечим своїм завзяттям та вірою у хороших людей.
Новий рік дійсно зустріли серед прадавнього лісу. Щось таке незвичне, таке казкове було у цьому святкуванні, що всій їхній компанії на все життя запам’яталося. Та найголовнішим для Василя у цій поїздці було те, що зустрів він у горах і своє перше в житті кохання, свою яснооку Галинку, доньку простих людей, горян з діда-прадіда, у яких квартирувала їхня компанія. 
І Галинці приглянувся статний, кароокий юнак, який вигідно відрізнявся від своїх товаришів серйозним ставленням до життя та до людей, які зустрічаються на його життєвій дорозі. А через рік молодята й побралися, і повіз Василько свою милу Галинку на рідне Полісся, де ліси, як і в Карпатах, неміряні, де річки не такі швидкоплинні, а люди привітні та доброзичливі, як і по всій Україні.
Так як Василеві невластиві були непродумані вчинки, то проблему матеріального забезпечення сім’ї він вирішив заздалегідь. Правда, довелося перевестись на заочне відділення. Не сидіти ж на шиї у батьків. Та ще й з молодою дружиною. 
Було їх тоді двоє друзів нерозлучних – Василь Степанчук та Микола Погорілець. Дружили вони з дитинства, разом до школи ходили, в інституті вчились на одному курсі і одружитись вирішили майже одночасно. Та одружитись – не в кіно сходити. Це ж – на все життя. Довго вони й разом, і кожен окремо думали, як на життя заробити та сім’ї свої матеріально забезпечити. 
Хлопці були досить бережливими і тому важкою працею на залізниці зароблені гроші на вітер не розкидали. От і заощадити дещо зуміли. Ще трошки у батьків позичили, та й вирішили при лісництві свою пилораму відкрити. Правда, покрутитися довелося чимало. Дещо викладачі інститутські підказали, де в чому знайомі батьків та інших родичів допомогли, а таки вдалось їм взяти досить пристойне обладнання на дуже вигідних умовах - у лізинг, тобто в оренду з викупом.
Справи пішли непогано. Хоча й клопітно спочатку було. Особливо - у пошуках перших клієнтів. Та й працювати часом з самого ранку до темної ночі доводилось. 
Дуже допоміг хлопцям директор лісгоспу, старий друг Василевого батька.
- Чим я маю віддавати ліс-кругляк якимось невідомим баригам, і вони на ньому наживатися будуть, - обмовився він якось за чарчиною у Василевих батьків, - я краще допоможу розкрутитись нашим хлопцям. Може, й вони мені колись у пригоді стануть?.. А ні, то й ні. Зроблене мною добре діло мені ж у актив і запишеться. Хоча б на суді Божому…
І допомагав Іван Іванович хлопцям. Допомагав щиро, від всієї душі. І лісом першосортним, і порадами мудрими, і клієнтами грошовитими.
Так і вийшли Василь та Микола в люди. Чудові весілля на власноруч зароблені гроші справили і молодих дружин до батьківських осель привели. А вже через рік, коли молоді дружини їм первістків подарували, Василь у новому будинку новосілля справив. 
Микола на той час ще свою хату не добудував. Він у сім’ї одинаком був. Тому йому й не так пекло з новобудовою, як його товаришеві, де ще двоє менших у хаті зоставалося. То ж, довелося Василеві з Галиною якийсь час жити без друзів-сусідів. Але дружити між собою вони ще міцніше стали. Тільки тепер уже - сім’ями. Так спільна справа їх згуртувала, що навіть жартома сватами один другого величати стали. Адже Василева дружина сина народила, а Микола став батьком чарівної донечки.

Розділ 3

Містечко Берестин невеличке. Тисяч вісім населення в ньому. Як три села вкупі. Будь-яка звістка від околиці до околиці швидко поширюється. Та це й не дивно. Адже більшість людей з діда-прадіда між собою знаються. Навіть прізвиська вуличні з далеких сільських часів подекуди залишилися. Демятиліттями люди родичалися, кумувалися, дружили між собою. Та й працюють майже всі разом на кілької невеличких підприємствах. То ж, лиха звістка про замах на життя успішного місцевого бізнесмена Василя Степанчука, мов брехня по селу, за якихось півгодини розійшлась по містечку і стала відома всім.
Марія Федорівна та Василь Іванович, батьки Василя, прибігли в лікарню, коли ще йшла операція. Всі в сльозах, Галина кинулась до свекрухи і аони, обнявшись та безперестанку схлипуючи і зі всіх сил тамуючи в собі готовий вирватися назовні несамовитий крик скривджених душ, так і простояли перед дверима операційної, підсвідомо розуміючи, що їхнє голосіння може тільки зашкодити Василеві і лікарям, які тепер борються за його життя. Навіть заговорити вголос боялися. Щоб, не дай Боже, не нашкодити нічим своєму синові та чоловікові. Щоб лікареві не заважати. Адже про життя найріднішої їм людини йшлося...

Далі буде...