Середа, 15/08/2018, 11:18
Кошик для душі
Пошук
Меню сайту
Проза
Поезія
Тексти пісень
Опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 12
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Хмаринка тегів
Головна » Файли » "Стежки рибальські"

Полювальник
07/04/2016, 09:05

Полювальник

Цю історію нам дядько Микола про свого сусіда розповів. Вона краще від першої особи звучить. Тому я і вам про неї словами самого винуватця тих подій розповім. Даю йому слово.
Мене у нашому селі Полювальником називають. Не Мисливцем, а саме Полювальником. Це прізвисько трохи й образливе. Та що поробиш? Я в повній мірі на таке заслуговую.
Ні, ні! Тільки не подумайте, що я дійсно цілісінький рік по полях і лісах з рушницею бігаю і звірів-птахів там лякаю. Я, швидше, тихо помішаний. Мені б з вудкою десь на березі річки посидіти чи на тихому лісовому озері порибачити. А до зброї мене ніколи не тягнуло. Був час, старшина в армії про мене казав: "Якби всі, Петруха, так як ти стріляли, то нам ні заводів, ні фабрик не потрібно було б. У нас стільки звірини розплодилося б, що ми могли б раз на три роження таке сафарі для заморських багатіїв влаштовувати, що за виручені гроші наступні три роки після того жили б, приспівуючи... А там знову звірини розвелось би…"
Ні! Я рибалка. І аж ніяк не мисливець.
От і того разу, а це саме напередодні Різдва було, зібрався я окунів на ріці половити. Ви можете не повірити, але у нас такі окуні іноді попадаються, що в лунку не пролазять. Не хочуть у неї лізти, хоч ти плач! Так і гуляють по річці з нашими блешнями і мормишками.
З дому я вийшов, як тільки розвиднілось. До річки всього два кроки. Тому й поспішати особливої потреби не було. 
Тільки я калітку за собою закрив, дивлюсь - на калюжі, що саме навпроти моєї хати, щось на кризі копирсається. Я аж присів з несподіванки.
Придивився уважно, аж це дикий кабан фігурним катанням займається. Слизько йому на кризі, і тому він ніяк на всі чотири стати не може. На передні підніметься - задні у різні сторони роз'їзджаються. А на задні стане - передні сковзаються і він рилом лід оре. Чудеса, та й годі! Такого ні в кіно, ні в цирку не побачиш. А льодове поле таки чимале. Ніяк кабану самостійно з нього не вибратися...
Дивлюсь я на те безкоштовне видовище, а наша ментальність, підленька така, починає мені на вухо нашіптувати: "Це ж скільки м'яса дармового саме до свят привалило! Невже, так його й залишиш?!. Навіть не спробуєш у бочечку його скласти?!."
Ну, ні! Це вже дудки! Такого залишати ніяк не можна! Вік собі не прощу, коли залишу! 
Але як же ти його візьмеш? Адже це м'ясо все ще купи тримається. У купи цієї, яка кабаном зветься, ще й ікла величезні. А у мене в руках, крім плешні та вудок зимових, нічого й нема…
Та не залишати ж такого кабана! Адже забере хтось! Знайшов його я, а мені нічого й не дістанеться?..
Я тоді зовсім забув про те, що свого кабанчика тільки недавно заколов. Що до свят є й окіст, і ковбаси, і сальця-м'ясця доволі. Але потягнуло на дармівщину, що просто  спасу нема. Не залишу - і все!..
А голова працює. Думки у голові крутяться. Та, хоч крутись, хоч вертись, а придумати нічого не можу…
Згадав я тоді, що у кума Івана рушниця є. Зрадів, і помчав до нього.
-Зобирайся, куме, швидше, - ледве переводячи подих, кричу йому з порогу, - кабан навпроти моєї хати на льоду застряг! Бери швидше рушницю, і прибігай. А я побіжу сторожувати, щоб хто інший на дармову свіжину не позарився!..
Біжу до калюжі, а капосний мій внутрішній голос знову мені нашіптує: "Кабана ти знайшов? Ти. А хто його застрелить? Іван застрелить. Отже, і здобич його, Іванова... А чи віддасть він тобі хоча б половину? Хто його знає?.. Може й четвертинкою обійтися… А може й зовсім нічого не дати. Іван, він такий..."
І що б ви думали? Доконав таки мене той клятий внутрішній голос. Щоб він пропав навіки! Біжу, й думаю: "Це ж я кабана знайшов! Я!!! А Іван тільки прийде, стрельне, і кабан його законним трофеєм стане. У нього, швидше за все, і ліцензія на відстріл дика є. Яка там половина? У кращому випадку, може віддати тільки хвіст та вуха?.."
"Ні! - думаю. – Треба якось самому впоратись".
А як ти з ним сам впораєшся, коли тільки плешня у руках? Але плешня у мене добротна! Міцна. Сам робив. Для себе, не для когось... Упораюсь!
От з такими думками підлітаю я до кабана, де й сміливість взялася! та з розгону – гах-х його плешнею по голові...
З таким самим успіхом я міг би й по залізничній рельсі вдарити. 
Ручка моєї плешні тріснула відразу ж. Тріснула, і на дві половинки розлетілася. У руках залився тільки невеличкий уламок. Навіть не плешні, а лише її руків'я. Сама ж плешня відлетіла кудись на бік і покотилася по кризі ще далі. А сам я, втративши рівновагу після невдалого удару, так і хляпнувся прямо під кабана. Ногами вперед. 
А кабану хоч би що! Ніби не по голові йому врізав, а тільки по щетині трішки погладив. Тільки й того, що лишній раз послизнувся і на передні ноги впав. Але у нього тих падінь, поки він сам на льоду борюкався, вже без ліку було. Так що, одним більше, одним менше, йому вже однаково.
Ох і вату, ох і вату робили раніше! Тепер що? Тепер юринда, а не вата. А та, яка раніше була – це вата! Вона, ця вата, і життя мені тоді врятувала. Скільки жити буду, ту вату хвалити не перестану!
Загнав тоді кабан свої ікла у мої ватні штани. Саме у те місце загнав, де... Ну, самі розумієте. Сантиметрів тридцять п'ять вище від колін. Саме посередині. Якби не та вата, то до дружини в ліжко міг би більше й не лягати...
А кабан зав'яз своїми іклами у моїх штанах, і відірватися не може. Напевно, трохи намоклу вату морозом прихопило. От і застрягли у ній кабанові ікла. Ні далі їх засунути не може, ні назад витягнути…
Ох, і почалось же тоді у нас фігурне катання! Тільки теперь вже – парне. Це була довільна програма, де в ролі більш сильного партнера виступав, звичайно ж, кабан. Адже це він мене по кризі возив. Та ще й як возив! Я тільки відбивався від нього, наскільки міг. Наскільки мені голосу вистачало. Бо ж ні руками, ні ногами нічого зробити не міг…
-    Відпусти мене, клята скотина! - хрипів я час від часу не своїм голосом, намагаючись якось вибратися з-під кабана. – Відпусти, а то ще гірше буде!..
А яке там «ще гірше»? Адже й так – гірше нікуди! Просто кричав, що само з язика злітало. Голова ж не працювала… 
А він мене водить, водить... Та все колами, колами. То широкими колами, то зовсім вузенькими. Та об лід раз за разом мене б'є - то лопатками, то тазом, то ребрами, то голівонькою моєю безталанною…
-    Куві-куві-і! - вищить не менше за мене переляканий кабан. Але навіть мої ватні штани йому не в стані допомогти. Ноги його на них не затримуються. А ікла свої з них він ніяк витягнути не може. Тримає ті ікла моя вата, ніби цементним розчином їх прихопила. А кабан веде й веде мене все далі й далі. Як у самому душевному танці веде...
Намагаючись звільнитися від вати, кабан головою на всі боки весь час махає. Мотає нею, і б'є мною об лід, ніби лунку у ньому пробити зібрався. Добре, хоч лід досить грубим був. А то втопила б нечисть лісова. Пропав би ні за що, ні про що! А п'яту точку мені кабан тоді так набив, що я після того місяць сісти не міг. Ще й вся спина у синцях була. А що вже гуль на голові було, то їх і не порахувати. Адже вони одна в другу переходили...
Чи довго так кабан наді мною знущався, я й пригадати не зміг би. Не до того було, щоб на годинник дивитися... 
Але прибіг таки кум Іван. Я вже про нього й забув зовсім. Прибіг, став неподалік, і не знає, що робити.
-    Стріляй, - кричу, - кумоньку, а не то він мене роздере!..
-    Та як же стріляти, - ледь не плаче мій кум, - коли ви, як одне ціле? Куди не встрелиш - у тебе попасти можна.
-    Стріляй, куди хочеш, тільки забери від мене цю скотину! Стріляй, а то надовго мене вже не вистачить!..
Зловчився таки якось кум, хай буде благословенна мама його (хоча й зловредна, скажу я вам, вона жінка!), зловчився і вистрілив кабану прямо під вухо. Не довго й дригався по тому. Затих. Кабан, звичайно, затих.
Я? А що я? Я до того часу також вже досить тихим був. Як то мовиться – тихіший від води, нижчий від трави. Слова вже мовити не міг. Але не тому, що кум у мене попав. Обійшлося, слава Богу! Ніяк повірити не міг, що від напасті такої врятувався...
Як там мій кум ікла кабанові з моїх ватних штанів витягав, про те я вам не скажу. Наче б то й бачив, але як би й не бачив... Не пам'ятаю. Ніби й не зі мною те все було. Головне, що звільнив мене кум, за що я йому до самої смерті вдячним буду.
Сів я тоді на лід. Відсунувся від кабана якнайдалі, а встати на ноги не можу. Все тіло тремтить, трясеться, як у лихоманці, і болить нестерпно, наче його через м'ясорубку пропустили.
Побачив Іван, у якому я стані, і пішов додому за санками.
-    Сиди, - каже, - старий дурню, тут і сторожуй свого кабана! А я за санками піду і «Швидку допомогу» тобі викличу.
-    Не треба, - кричу йому, - швидкої допомоги! День-два відлежуся, і заживе все, як на собаці. Кості, наче б то, цілі, а синці і гулі самі зійдуть.
Кум не сам за мною повернувся. Зі своїми синами прийшов. Вони нас з кабаном і доправили просто до мого двору. Мене пацани везли, а з кабаном Іван сам якось упорався.
Якими тільки словами не обзивав мене кум, коли допомагав роздягатися і в постіль мене вкладав! Хоча я й сам не такий вже простий, але таких слів, скільки живу, ніколи не чув. У жодному слівнику тих слів і виразів не знайдете! Навіть жінка моя, яка за словом до кишені ніколи не полізе, й та не мало можливості свої п'ять копійок вставити...
Кабана кум тоді поділив по-братськи. Залишив мені половину. Ще й ікла на шнурок начепив і на пам'ять мені подарував. Носи, мовляв, на шеї, і завжди пам'ятай, наскільки ти ще дурний у свої сорок з чимось там років...
Ця історія швидко селом розійшлася. А як же інакше? На те воно й село, що жодних секретів від нього не утаїти. Але на кума свого я не ображаюсь. А, може, це синочки його про мою пригоду всім роздзвонили? Адже так тоді сміялися, що навіть за животи трималися. Боялися луснути від сміху.
З того часу мене тільки Полювальником і кличуть. І старий, і малий тільки так і зве. Навіть сусідки Насті внучок, якого без року тиждень як від горщика відлучили, і той, капосник, як мене побачить, так і чіпляється:
-    Лозказіть, дядьку Поювайник, пло кабана...
Так що, шановні друзі-рибалки, якщо вам колись трапиться кабан на льоду, десятою дорогою його обійдіть. Не випробовуйте долю. Вона ж не завжди нам наші дурості прощати буде.

Категорія: "Стежки рибальські" | Додав: fand
Переглядів: 150 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Бізнес-ідеї
Вчимо English
Друзі сайту

andriana.in.ua

mykolaiv.ucoz.ua

komorashop.com.ua

Graffiti Decorations(R) Studio (TM) Site Promoter

QWW.com.ua - Каталог украинских сайтов
Белый каталог сайтов
Copyright MyCorp © 2018