Судаки для Макса

Рибачили ми якось взимку на колишніх гравійних кар'єрах. Як це нерідко буває у глуху зимову пору, клювало зовсім слабо. Можна було сказати, що день виявився нерибним. Вірніше – дрібнорибним. Тому що клювали виключно окуньці-матросики. Трохи більші від мизинця. Хоч у баночку з-під майонезу складай…
Вже до обіду мені та Ярославу Івановичу набридло бурити товстий лід і переміщувати окуньців з води на лід і назад – у воду. Вирішили ми припинити це безперспективне заняття і поїхати додому. Але до автобуса було ще майже дві години. Не стояти ж на дорозі у його очікуванні. Намірились ми тоді перейти на інше озеро, ближче до автобусної зупинки. Та й не без задньої думки. Гадалося нам, що там, на іншій водоймі, риба буде зовсім по-іншому ставитись до наших мормишок і блешень. Там-то ми вже точно «відстріляємось» за невдало проведений ранок.
Був з нами в компанії і "професор" Макс. Літ тоді йому було, як нам обом, разом взятим. Сили, звичайно, вже не ті. Але впертості і наполегливості у пошуках риби у нього на двох було.
-    Ні! – відповідає на нашу пропозицію Макс. Я залишаюсь! Свою рибу я ще знайду! А ви, слабаки, можете їхати! У жінки під боком, воно, звичайно, тепліше...
Сперечатися з Максом не було ніякого сенсу. Ми вже давно знали його впертий характер і знаходили можливості пристосовуватись до нього. 
Зібравши свої вудки, направились на іншу водойму. Там нас, звичайно ж, чекає, не може дочекатися наша рибальська удача. Там ми обов'язково обловимо Макса по повній програмі і змусимо його позаздрити нашим успіхам...
На новому озері ми сіли на мілині, ближче до берега. Щоб до автобуса не надто далеко йти. На протязі півтори години ми у достатній мірі відвели душі на дрібних окуньцях. Спіймаєш з десяток таких "матросиків", потім згребеш їх знову у лунку, і далі рибачиш. Нічого вартого уваги ми тоді так і не зловили. Якщо вже день такий нефартовий, то він всюди такий, що на одному озері, що на іншому.
У автобусі Макса не було. Впертий чоловік, він тоді вирішив сидіти до самого вечора у надії знайти свою щасливу лунку і витягнути з неї щось зовсім незвичайне.
-    А, давай, розіграємо старого, - запропонував раптом Ярослав Іванович. - Щоб його заїло! Щоб більше від колективу не відривався…
Каюся! Не люблю нічого вигадувати і фантазувати на рахунок своїх уловів. Тільки один раз у житті й погодився товариша розіграти. І не тому, що хотілося похвалитися і рибальської ваги у чужих очах набрати. Швидше тому, що Макс і сам любив насміхатися над іншими. Особливо, коли риби у нього більше було. 
А ще у нього був справжній талант оповідача. Він дуже любив хвалитися своїми рибацькими успіхами. При цьому, спіймана ним риба з кожним разом росла, росла, росла… Правда, не набагато. У три-чотири рази, не більше. Але найголовнішим у його розповідях було те, що з часом Макс і сам починав вірити у свої власні байки. Особливо, у значно більші розміри спійманої ним риби. У нього навіть приказки для таких розповідей були стандартними. Він завжди казав: "підсікнув – як у дуб...", або "я його водив-водив, а коли вивів на поверхню, то сам злякався. Голова, як праска… Грамів на триста карась..." 
Вага риби та її розміри у Макса завжди були неспівставними. Адже голова трьохсотграмового карася до розмірів праски ніяк не дотягує.
Коли він розповідав про той самий випадок другого разу, він попередньо уточнював, чи не був ти часом свідком тієї його удачі. Щоб більш-менш ймовірну історію видати. Отримавши негативну відповідь на поставлене запитання, він впевнено сідав на свого улюбленого конька і повторював свою розповідь майже слово в слово, як і в попередні рази. От тільки карась у кінці його розповіді ставав важчим грамів на двісті... Іншого разу вага риби збільшувалась ще більше. Ну, а при ще одній розповіді Макс вже сам свято вірив у те, що його карась тоді був, щонайменше, кілограмовим...
От саме з огляду на цю негативну рису характеру "професора" я й погодився розіграти його. До того ж, мені тоді пригадалось, що найбільше може вразити Макса…
Справа у тому, наскільки я тоді знав, що за всю своє довге рибальське життя йому жодного разу так і не вдалося зловити судака. Навіть маленького! Він втрачав сон і позбавлявся дару мови, коли бачив цю рибу у когось із рибалок. Ще гірше він почував себе у випадках, коли судака хтось ловив просто у нього на очах. "Професор" заздрив таким щасливчикам такою чорною заздрістю, що об неї можна було вимазатись. Вона була ще чорнішою, ніж «Чорний квадрат» Малевича.
Саме на цій особливості його характеру ми й вирішили зіграти.
Наступного ранку ми всі їхали на роботу. На автобус я прийшов першим. Вслід за мною підійшов Макс.
-    Ну, що ви там з Ярославом Івановичем вчора спіймали?
А сам сміється. Видно, все ж таки вимучив якусь рибку з лунки. От і буде тепер над нами насміхатися та підколювати. Та не на тих попав!
-    Ми, як раз, і спіймали. До того ж, зовсім непогано. А у вас як?
-    Що ж це ви такого спіймали, що навіть «непогано»? – Макс навіть трішки зблід.
- Я одного судака взяв. Ярослав Іванович – три. Та ще десятка по два окунів гарних. По кілька обривів мали…
- Бре... – ледве видушив з себе Макс. На останній склад у нього навіть духу не вистачило – Не може такого бути!..
Автобус вже відправлявся, а Ярослава Івановича все ще не було. Чи не проспав часом? Так і належного ефекту від розіграшу не діждешся.
Ярослав Іванович зупинив автобус вже на дорозі. Я махнув йому рукою, і він сів біля мене.
-    Я вже доповів «професору» про нашу рибалку. Він мені не повірив. Чи вдав, що не повірив. Так що тепер справа за вами.
Не знаю, про що думав дорогою на роботу Макс. Своїми переживаннями він зі мною не ділився. Але мені чомусь здається, що райські птахи у його душі не співали.
-    Ярослав Іванович! Що це Валєра мені наплів про судаків ваших?
-    Чому зразу, «наплів»? – тримає марку наш товариш. – Ви ж знаєте, що він зовсім не фантазер. А судаків ми таки половили! Я трьох взяв, а йому тільки одного витягнути вдалося. Та зате – найбільшого. Кілограма на півтора. По кілька обривів мали. А ще окунів порядних наловили...
І все це – навіть оком не моргнувши. Так переконливо сказав, ніби це дійсно правдою було.
-    Де?.. – у Макса навіть голос зірвався від хвилювання.
-    Та неподалік від острова. Майже біля самого берега.
-    Але ж там мілко!..
-    Ну й що, що мілко. Не вічно ж судакам на глибині сидіти! Може він за мальком тоді на мілину вийшов. Але факт залишається фактом. Ми з ним там зустрілися...
Цілий тиждень нам Макс спокою не давав. Все про тих судаків розпитував та вмовляв на те ж місце наступного вихідного поїхати. 
Хоча нам цього й не хотілося, але треба було якось викручуватись. Не зізнаватися ж у тому, що це був всього лише розіграш.
Наступної суботи ми добросовісно бурили лунки на нашому «судаковому» місці. Глибина там дійсно не перевищувала одного метра. Варту уваги рибу на такій навряд чи знайдеш. Адже середня глибина озера – метрів чотири. Навіть до десяти метрів ями є. От саме в них судаки й тримаються. А не тут – на мілині.
Ми з Ярославом Івановичем це знали. А от Макс був настільки налаштований на судака, що про перехід на інше місце навіть слухати не хотів.
Як і того разу, клювали тільки окуньці-матросики. Найбільший з них навіть десяти сантиметрів не мав. Не було у нас жодного бажання їх ловити. А нові лунки крутити – тим більше.
Може, для рибалок-початківців це навіть цікаво було б. Адже тренування яке! Для учасників змагання, де загальна вага спійманої риби значення має, це також справжньою знахідкою було б. Але нам така рибалка швидко набридла. У пошуках вартої уваги риби ми з Ярославом Івановичем пішли трохи далі, на глибину. А згодом взагалі перебралися на інше озеро.
Макс навідріз відмовився йти із «судакового» місця.
- Я тут сидітиму! Якщо судак тоді на мілину вийшов, то я й тепер його дочекатися можу.
Того разу нам таки трохи поталанило. До обіду по десятку хороших окунів і приблизно стільки ж мірної плотви спіймали. От тільки совість потроху заїдати почала. Адже Макс так і залишився на мілині сторожувати своїх судаків. Тому ми й направились до нього. Щоб хоча б додому разом поїхати.
Побачивши влаштований Максом розбій, ми просто вжахнулися. І було від чого! Адже наслідки нашого жарту виявились зовсім непередбачуваними. 
З високо крутояру були добре видні результати Максової рибалки. У пошуках такого жаданого для нього судака він пробурив мало не сотню лунок. Він сидів серед них, як на великому решеті, і зосереджено тягав окуньців-«матросиків». Ніби воду тим решетом цідив. Поряд з кожною з його лунок лежала гірка таких «матросиків». А "професор" і далі викидав їх на лід одного за одним. І при цьому сердито бурмотів собі щось у прокурені, щетинисті вуса.
Добре, що тоді температура повітря плюсовою була. Нам з Ярославом Івановичем вдалося врятувати більшу частину того окуневого дитячого садка. Адже Макс їх всіх тоді на смерть люту прирік. А ми їх назад у лунки позгрібали. Попливли окуньці "професора" у своє підводне царство розповідати всім іншим рибам про недоброго рибалку, який їм на згубу забрів на їхнє озеро.
Макс того дня чи не вперше взагалі без риби додому поїхав.
Тижнів через три після тієї пам'ятної рибалки Ярослав Іванович запропонував мені повинитися перед Максом і чесно розповісти йому про наш жарт. Але я з ним не погодився. Не погодився, так як боявся, що нашого «професора» інфаркт може схопити. До своїх останніх днів він так і не довідався про наш розіграш. 
Мені за той випадок й досі соромно. Але того, що зроблено, вже не повернути. А, може, й користь від того якась була? По крайній мірі, завдяки його лункам вся озерна риба мала чудову можливість чистим повітрям подихати. 
Але більше ми собі таких жартів ніколи не дозволяли.