Четвер, 28/03/2024, 13:56
Кошик для душі
Пошук
Меню сайту
Проза
Поезія
Тексти пісень
Опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 16
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Хмаринка тегів
Головна » Файли » "Пригоди Петька Четвертака в Мухоморії"

Повість-казка "Пригоди Петька Четвертака в Мухоморії"
24/01/2016, 23:49


Розділ 1. Петько Четвертак


Петько Четвертак – учень четвертого класу. Не можна сказати, що він надто сумлінний учень. Часом гарну оцінку отримає. А іноді й нижчу від середньої. Задніх, звичайно, не пасе. Але й до відмінника йому ще дуже й дуже далеко.
Наша вчителька, Марія Іванівна, одного разу йому так і сказала:
- Ох, Четвертак, Четвертак! Як же ти відповідаєш своєму прізвищу! Вчишся ти лише на чверть своїх можливостей. А міг би й значно краще…
Проте Петько тим не переймається. Хоча вчительку він любить і поважає. Бо вона ж таки найкраща вчителька не тільки у нашій школі, але й у цілому районі. Не дарма ж їй звання «Заслужений учитель» присвоїли. Петько просто не вірить, що Марія Іванівна вірно про нього сказала. Он Галинка Десятнюк у сорок разів більше за нього прізвище має, але ж не вчиться краще за Петька. Ні у сорок разів, ні навіть у два рази. Такі самі оцінки отримує. Іноді навіть нижчі.
Просто, Петько не завжди уважним на уроках буває. Тому іноді щось із пояснень вчительки мимо вух пропускає. А один раз пропустиш, другий… А там, дивись, уже чогось і не знаєш.
Але як тут будеш уважним, коли весняне сонечко у вікно заглядає та на вулицю кличе? Там он весна буяє, пташки цвірінькають, молоде листячко на деревах тріпотить… І все це до себе манить. Та ще й так манить, що годі втриматись.
Ні! На уроках, звичайно, цікаво. Марія Іванівна навіть про найпростіші речі вміє так захоплююче розповідати, що хоч і не хочеш, а заслухаєшся. Та від її пояснень Петька весь час щось відволікає. То горобчик у шибку дзьобиком постукає. То волохатий джміль до класу залетить. То сорока чомусь стривожено застрекоче. Спробуй тут у вікно не поглянути. А як тільки подивився, то й далі визираєш і дзвінка з нетерпінням чекаєш. От чому Петько не завжди уважним буває. Якби у школі вікон не було, то він мабуть таки краще вчився б…
Петько рудий. Аж червоний. Його навіть часом так і називають. Червоним. Але не дражняться. Та й як такого дражнити будеш, коли у нашому класі ще дев’ять рудих є. Петько – десятий. Або – перший… Чи третій… Чи  - ще якийсь там… Чомусь ще ніхто не здогадався їх за номерами розставити.
Волосся у Петька як гречана солома. Стирчить на різні боки. Ніякий гребінець його не бере. Вірніше, гребінець його чеше, але рівненько причесати не може. Тільки пригладить його Петько, а воно після гребінця одразу ж знов настовбурчиться. Тому Петька стрижуть дуже коротко. Від тієї стрижки його голова на їжачка схожа. Навіть мама його часом Їжачком називає. Не тому, що він наїжачується. Бо такого з Петьком ніколи не буває. Він – хлопець добродушний і компанійський. Саме за його зачіску. Але що тут поробиш, коли будь-яка інша зачіска йому взагалі не підходить. Не будеш же хлопчака під лисий бубон стригти.
На носі у Петька сімнадцять веснянок. І чотири роки тому стільки було, і тепер не менше. Він багато разів їх рахував. Та ніколи не комплексував з цього приводу. Подумаєш – веснянки! Не вугрі ж. Та й хіба може бути рудий без веснянок? Саме через них його мордашка завжди такою веселою здається.
Петько лише вважає себе четвертокласником. Але у четвертому він ще й дня не провчився. Це лише восени буде. А зараз – літо. У нас великі канікули і Петько щодня намагається надолужити те, що під час навчання не встиг. Для цього у нього є всі можливості. Бо тато з мамою його на ціле літо у село, до своїх батьків завезли.
У селі Петькові – роздолля. Тут тобі ні шуму машин, ні передзвону трамваїв, ні міської задухи. Сонце у селі, звичайно ж, не менше ніж у місті пече. Та зате воно тут багатоповерхівок не нагріває. Висотні кам’яниці вітерець не стримують. Від річки прохолодою віє. А ліс просто за дідовим будиночком починається. Що ще такому хлопчакові для повного щастя потрібно? А нічого й не потрібно. Мультики і по дідовому телевізору подивитися можна. А які пиріжки бабуся Ганна пече! З’їси зранку три штуки, і хоч цілий день бігай, голодним не будеш.
Спочатку Петько цілими днями на річці відмокав. Міський пил з себе змивав. До лісу хіба з бабусею по ягоди ходив. Бо грибів у червні ще не було.
Потім він собі вудку змайстрував і разом з сусідським Іванком на риболовлю вчащати почав. Карасики і плотвички клювали безвідмовно. Часом, коли в улові траплялось щось більше, бабуся навіть смажила Петькову рибку або юшку з неї варила. Але частіше весь улов діставався Мурчику. Той риб’ячу дрібноту наминав, аж за вухами лящало. Ще й гарчав як собака, коли хтось до нього наближався. Це – щоб рибку ніхто не відібрав. За ці смаколики кіт був дуже вдячний Петькові і щовечора заколисував його своїм муркотінням.
У селі Петько навчився вставати разом з сонечком. Ну, може трішки пізніше. Воно в шибку заглядало і його промінчиками лоскотало. Тоді Петько підхоплювався на ноги і біг до криниці вмиватися. Умитися можна було і в хаті. Але ж то зовсім не те. Такої криниці, як у дідуся Максима, більше ні в кого нема. Вона влаштована на джерельці, що виривалося з підземних тіснин у дідовому садочку. Дідусь його добре прочистив і обклав невеличким дубовим зрубом. Довгі роки вони з бабусею Ганною користуються цією криничкою. Мама розповідала, що вона сама ще маленькою дівчинкою була, а ця криничка вже тоді їм живу воду дарувала.
Надлишки води з кринички по спеціальному лотку відводились до народженого джерельцем струмочка. Він весело біг через дідусів сад та лужок аж до річки. Дідусь струмочок розширив і поглибив. Тепер у ньому й рибка водилася. Дідусь Максим при потребі міг у будь-який час наловити саком і коропців, і окунів, і навіть сомиків. Мальків дідусь сам у свій струмок запускав. Сам і годував їх від весни й до осені. Тому й рибку свою ловив безборонно. Бо ж на своїй садибі. А щоб риба у річку не втікала, дідусь у кінці городу бетонний шлюз влаштував. Його рибка у проточній воді жила, задухи взимку не боялася, і в річку втекти не могла.
Петькові можна було б і на струмку рибалити. Але ж це не цікаво. Що то за рибалка у власному садку? Їх з Іванком цікавили місця незнайомі. Місця, де риба була нелякана. Де ще можна було впіймати справжнє чудо-юдо – рибу … яка попадеться.
Не подумайте тільки, що у Петька одні гульки в голові були. Він і дідусеві покошену траву ворушити та згрібати допомагав, і бабусині грядки вечорами поливав, і курям їсти давав та свіжі яйця з гнізд вибирав.
Та найзаповітнішою Петьковою мрією було назбирати цілий кошик грибів. Не обов’язково – лише білих. Хай там і червонюки будуть, і козарі, і лисички. Від маслюків та рижиків Петько також не відмовився б. І моховички взяв би, і синюки. От тільки б знайти їх.
- Гриби підуть на початку липня, - запевнив онука дід Максим. – як тільки в кінці червня рясні дощі пройдуть, так вони через кілька днів і почнуть з’являтися на світ. Тоді й до лісу підемо. А поки що можете з Іванком у лісі погуляти та добре його розвідати. Ягід назбираєте та бабусям своїм принесете. Наш ліс не надто великий. Не заблукаєте.



Розділ 2. Полонений

Нарешті наступив липень. Дід як у воду дивився: і рясні дощі у кінці червня випали, і припарки ночами були, і гриби із землі полізли. Чому ж дивуватися? Адже дід Максим от уже понад тридцять років лісникує. І ліс як свої п’ять пальців знає, і про все, що у ньому діється, відає. Про що не запитай, про все розповісти може. 
Зводив дід хлопців кілька разів до лісу. Грибні місця їм показав. Навчив хороші гриби  від поганих відрізняти. Це – щоб неїстівних чи, не дай Бог, отруйних додому не носили. Але постійно з ними ходити не міг. Бо ліс його постійної уваги потребував. За всім у ньому треба було слідкувати. А хто ж краще вслідкує, як не лісник?
Хлопці тим не переймалися. Їм самим було цікаво гриби шукати. Іванко, той біля Петька весь час крутився. А от Петько сам намагався лісом ходити. Ні, він від Іванка ніколи не втікав. За грибами вони разом ходили. Уже в лісі Петько завжди пропонував розійтися у різні сторони і зустрітися в певному місці в обумовлений час. Таке змагання він Іванкові запропонував. Щоб переконатися, хто з них кращий грибник. Бо кращого рибалку вони між собою так і не визначили. Рибу вони однаково ловити не вміли.
Так сталося і того разу. Коли хлопці дійшли до розвилки лісових доріг, Петько запропонував розійтися.
- Зустрінемось тут, коли сонце найвище у небо підійметься.
Іванко, звичайно, не проти був би й слідом за Петьком ходити. Хоча й грибів значно менше знайдеш, але ж не так сумно. І словом перекинутися можна, і відпочити разом десь на пеньочку. Але він вже знав, що з Петьком сперечатися не варта. Все одно не послухається.
Як не прикро, але хороші гриби Петькові того дня чомусь не траплялися. Ніде не міг їх знайти: ні під деревами, ні у купинах моху, ні в густій траві, ні в ріденькій. Всюди були лише одні мухомори. Першими він навіть трішки помилувався. Бо ж таки красиві гриби! На високих ніжках. Зі смішною пелериною на ній. Шляпка червона, у білих цятках. Так і проситься до рук. Але Петько дідову науку добре пам’ятав. Мухомора навіть у руки не брав. Бо дуже отруйний і підступний той гриб! Багато лиха він заподіяти може.
Коли кількість знайдених ним мухоморів перевалила за два десятки, Петько на них розсердився і почав збивати їхні шапчини палицею. А деяких навіть ногою копав. Крихкі мухомори розліталися десятками шматків на всі боки. Як святковий салют. От тільки настрою Петькові такі салюти не додавали.
Негарно Петько з мухоморами поступав. Дідусь казав йому, що поганих грибів просто не можна чіпати. І не тільки тому, що вони отруйні. Для когось вони й корисними бувають. Лось, наприклад, мухоморами свої хвороби лікує. Він їх їсть. Як не дивно, але для нього вони зовсім не страшні. Крім того, грибниці мухомора співіснують з грибницею білого гриба. Тому, там де ростуть мухомори, там нерідко і білого гриба знайти можна. Але Петько цю дідову науку мимо вух пропустив. Не запам’ятав про неї нічого. Тому й бив тепер мухомори, де їх тільки бачив.
У лісі було кілька ярів. Не надто й глибокими вони були, але люди завжди намагалися їх стороною обминати. Адже куди краще лишніх п’ятдесят метрів пройти, ніж униз та вгору лізти. А поки той ярок обійдеш, то й кілька грибочків підняти можна. Вони ж сонечко люблять. Тому в ярах і не ростуть ніколи. А от Петькові чомусь обходити не захотілося.
- Та скільки там того яру?  Метрів десять вниз злізти, та стільки ж угору. Навіщо мені той ярок обходити? Тільки ноги даремно бити.
Так розгніваний за невдале грибне полювання Петько шепотів собі під ніс, піднімаючись некрутим схилом яру.
Але за кілька кроків від цього яру виявився другий. І його подолав Петько. Адже він – впертий. Як щось задумає, то від наміру свого ні за що не відмовиться.
А за другим яром був третій.
Петькові вже й набридло з гори спускатися та знову на гору лізти. Але куди дінешся, коли єдиний прохід на рівнину буреломом завалено. Довелося ще раз через яр лізти.
«Цей вже, мабуть, останній», - подумав Петько, видираючись на крутосхил.
Але і цей яр виявився не останнім. Петько потрапив у таке місце, де з трьох сторін були яри, а четверта була повністю завалена буреломом. Хоч бери, та й назад повертайся.
На невеличкій галявині, де зупинився Петько, стояло грубезне дерево. Чи не сам володар лісу над крутосхилами став? А біля дерева стояв величезний гриб-мухомор.
- Ах, ти ж… - Петько змахнув палицею. Але мухомор ніби вбік відскочив. Петькова палиця просвистіла біля нього, не зачепивши.
Петько аж присів від здивування. Чи не привиділось йому? Він навіть очі протер. Ніби ману яку від них відганяючи. 
Ще раз палицею по мухомору вдарив. Але знову промахнувся.
Та такого просто бути не може!
Але і втретє, і в четверте мухомор встигав відскочити від його палиці. Це вже Петько добре бачив. Навіть дивуватися такій дивовижі перестав.
- А ну, перестань палицею махати! – не витримав таки Мухомор. – Бо як дам!
Це вже було занадто. Петько як стояв, так і сів просто на землю. Пальцем на Мухомора показує, а слова вимовити не може. Ніби заціпило йому.
Тут нема чому дивуватися. Адже Петько добре знав, що звірі чи птахи лише в казках розмовляють. Але щоб отак… Серед білого дня… У зовсім не казковому лісі… Тим більше, і не звір, і не птаха, а мухомор якийсь…
- Ну, чого розсівся? Пішли! До палацу тебе доставити велено. Надто багато наших братів ти сьогодні понищив.
- Д-до як-ког-го п-пал-лац-цу? – ледве спромігся вимовити Петько. – Ч-чого ц-це м-мені за т-тобою д-десь т-теліп-патися? Я в-вже с-сьогод-дні н-на в-вас над-дивився. Б-більше м-мені м-мухом-морів б-бач-чити н-не хоч-четься.
- Хочеться - не хочеться! – передражнив Петька Мухомор. – Не треба було Мухомора Найдругого вбивати. Не треба було його свиту розганяти. Ходімо зі мною! Бо силою тебе поведемо. Ще й списами отруйними поколемо. 
- А х-хто т-такий цей М-мухомор? Він що, ваш цар? І ч-чому він найдругий? Слов-во як-кесь з-зовсім нез-зрозуміле…
- Пхе! Цар! Таке скажеш, - пихато мовив мухомор, сердито позираючи на Петька. - Хіба ж такий тупий мухомор може стати царем? А Найдругим він був тому, що до Найпершого ще не доріс. Я теж – Мухомор Найдругий. Але я – Мухомор Найдругий після Мухомора Найпершого! Більш Найдругого ніж я нема!
- А найтреті та найчетверті у вас також є? – трішки заспокоївшись і переставши затинатися, запитав у мухомора Петько.
- А що таке «третій» і «четвертий»?
- Як, що? Це цифри. Хіба ви лічби не знаєте?
- Навіщо нам якусь там лічбу знати? Не будемо ми собі голови всілякими дурницями забивати. А цифр у світі тільки дві є – «один» і «два». Тому у нас є Найперші та Найдругі Мухомори. Всі решта називаються просто мухоморами. З нас цього цілком достатньо.
- То ви навіть не знаєте, скільки вас, мухоморів, у лісі є?
- Знаємо! У лісі нас багато.
- А «багато» - це скільки? – хитро примруживши око, перепитав у Мухомора Петько
- Багато – це означає багато, багато, багато, багато і ще два рази багато. А потім ще два рази багато. І ще два рази…
- Ну, все ясно. Рахувати ви не вмієте і скільки мухоморів у лісі, не знаєте.
- Знаємо! Нас у лісі багато!
- Ну от! Пішли по другому колу…
Петько вже вирішив, що так затуркає цього дивного мухомора, що у того голова закрутиться і він від Петька відчепиться. Але не так сталося.
Невідомо й звідки, але навколо Петька раптом з’явилося ще з десяток таких самих грибів-мухоморів. Тільки вони були трішки меншими за мухомора найдругого. Найдругого після якого там?.. Після найпершого, здається? 
Кожен з цих мухоморів був не просто грибом-поганкою. Це були карлики у червоних з білими цятками шапчинах. Кожен з них мав малесенькі ніжки і ручки, які стирчали із ніжки гриба. А в ручках своїх вони тримали довгі та гострі списи. З-під шапчинок виглядали розгнівані та зосереджені обличчя.
Петькові і дивно, і водночас лячно було. Та й хто б такої дивовижі не злякався? Зі всіх боків його обступили ці дивні карлики-гриби. Ще й списами до цар-дерева підштовхують. А сам Мухомор ніби двері у дереві для нього відкрив.
Хочеш - не хочеш, але довелося таки Петькові у ті дивні двері ввійти.
Йому знову аж зажмуритись довелось. Тепер ні ярів ніде не було, ні самого цар-дерева. Навколо нього була цілком рівна поверхня лісу зі звичайними деревами та кущами. Але скільки навколо було мухоморів! Палицею навіть за день не позбиваєш. Тут і косою не скоро впорався б.
Ліс був як ліс. І дерева у ньому були зовсім не казковими. Звичайні дерева: і дуби, і берези, і липи. З гілочок ліщини невеличкі горішки виглядали. От тільки мухомори…
Всі мухомори були живими. Вони безперестанку бігали навколо Петька і тикали у нього своїми маленькими пальчиками. А деякі ще й списами погрожували. І всі відразу кричали. Що саме кричали, у тому гармидері розібрати було неможливо.
- Куди це я потрапив? – ледь чутно прошепотів Петько.
- Ти потрапив до Найбільшого і Найголовнішого Грибного Королівства Велика Мухоморія.
- Велика, що-о?..
- Найбільше і Найголовніше Грибне Королівство Велика Мухоморія!!! – відразу закричало десятки голосів. 
Гноми-мухомори кричали так голосно і злагоджено, що Петько розібрав кожне слово.
- А тепер ходімо до нашого володаря. До Найбільшого і Найголовнішого Великого Мухомора Найпершого! Він буде тебе судити судом швидким і справедливим.
- За що ж це він мене судити буде? Я сам ваших кордонів не порушував. Ви мене силою сюди привели.
- За те, що ти наших розвідників повбивав. За те, що одного Мухомора Найдругого знищив, - аж засичав від злості Мухомор Найдругий після Найпершого. – Ходімо, бо списами заколемо.



Розділ 3. Великий Мухомор

Йшли не так вже й довго. Через кілька хвилин вийшли на чималу лісову галявину, де аж ряботіло від мухоморячих шапок. Здавалось, що вся ця галявина була червоною. Червоною, у білі цятки. А так як ці шапчини весь час рухались, бо гноми-мухомори не сиділи і не стояли на місці, то галявина водночас була схожою ще й на розбурхане червоно-біле море. Навіть хвилі у тому морі були. Червоно-білі.
Посеред галявини стояв величезний пень, на якому сидів сам мухоморячий король. Про те, що це їхній володар, можна було здогадатися з підлесливої поведінки всіх інших мухоморів...

Категорія: "Пригоди Петька Четвертака в Мухоморії" | Додав: fand
Переглядів: 483 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Бізнес-ідеї
Вчимо English
Друзі сайту

andriana.in.ua

mykolaiv.ucoz.ua

komorashop.com.ua

Graffiti Decorations(R) Studio (TM) Site Promoter

QWW.com.ua - Каталог украинских сайтов
Белый каталог сайтов
Copyright MyCorp © 2024