Частина  ІІ

Незнайко  в  Країні  Гномів

1. Освоєння острова Незнайка

Острів Незнайка перетворювався просто на очах. З дня його перших відвідин малюками тут багато що змінилося. На острові встигли побувати всі мешканці Квіткового міста. Вони дуже заздрили Незнайкові, оскільки саме він, а не хтось інший, відкрив цей чудовий острів. Але заздрість заздрістю, а з назвою острова згодилися всі. Адже, що не говори, а відкрив його саме Незнайко. Тому і назву острова його ім'ям всі вважали справедливим. 
Але острів цей був диким і зовсім неосвоєним. Коли на ньому ще ніхто не жив, то це нікого не хвилювало. Адже про нього й не знав ніхто. Але тепер на острові було вирішено збудувати кілька житлових будинків, де коротуни могли б по черзі жити в літній час і доглядати за створеними там городами і виноградником. Адже малюки звикли жити зі всіма зручностями. Не в куренях же їм ночувати і не в динних будиночках. До того ж, дині росли з весни і достигали тільки восени. Як же можна жити в будиночку, який весь час росте? До того ж, диня ж не відразу стане такою великою, щоб у ній можна було жити.
У той час, поки Соломинка планувала проведення робіт на острові і турбувалася  впорядкуванням помідорових грядок та динної плантації, Гвинтик і Шпунтик на своєму новому автомобілі відвезли Незнайка та його друзів до Синьогорська. Треба ж було і Якнебудьці додому заявитися та друзям-товаришам на очі показатися. Живий, мовляв, і здоровий, важливою справою займаюся, до осені повернуся. 
В цю поїздку, окрім Незнайка і Якнебудька, відправилися Знайко, Пілюлькін і Гунька. Але як їм не було добре в Синьогорську, як привітно не зустрічали їх мешканці цього міста, вони там пробули всього три дні і швидко повернулися додому. Адже у них було ще так багато справ!
Всього за місяць на острові було збудовано невеличке селище, в якому одночасно могли проживати не менше півсотні коротунів. Тут же і цегла для зведення будинків робилася. Для цього малюки брали розмочену глину, додавали до неї подрібнену суху траву і очерет. Все це добре перемішували, а потім втрамбовували цю суміш у спеціальних формах. Готову цеглу висушували під гарячим весняним сонцем. За кілька днів вона висихала і була готовою для вкладання у стіни будинків. 
З цієї висушеної цегли бригада каменярів будувала добротні двоповерхові будиночки. Робота у малюків йшла на лад і акуратненькі цегляні будиночки росли на узліссі, немов гриби після теплого літнього дощу. От тільки гриби бувають різними: одні з них ще зовсім маленькі, інші значно більші. А бувають і такі, що малюки спеціальні драбини підставляли, щоб на шляпку такого гриба – велетня вилізти. От саме на відміну від цих грибів збудовані малюками будиночки були всі однаковими. Всі вони стояли на узліссі і лісові дерева захищали їх від холодних північних вітрів.
Будиночки були дуже гарними і тому черга на проживання у них була розписана аж до глибокої осені. Бо кожному мешканцю Квіткового міста дуже вже хотілося хоча б трохи пожити на цьому острові і попрацювати на його плантаціях.
Поки малюки зводили будинки, малючки теж не сиділи, склавши руки і не чекали з моря погоди. Під керівництвом невтомної Соломинки вони приводили в порядок помідорні грядки. Адже раніше всі помідори росли тут у дикому стані. З минулорічного насіння на той час вже повиростало досить багато молодих рослин. Десь їх було навіть дуже густо, а десь і зовсім порожньо. Тому їх і доводилось викопувати і садити на новому місці. Щоб всі вони росли рівними рядами в красивих і акуратних грядках. Ще й поливати щодня, щоб вони прийнялися і добре росли.
А оскільки поряд з помідорами росло дуже багато бур'янів, то не менше сотні малюків майже два тижні вели вперту боротьбу з ними. Старі, минулорічні стовбурі бур’янів збивали палицями, а потім викопували їх з корінням. Цьогорічні рослини також підкопували і відносили на бік. Потім ці бур’яни спалювали і вогнища ці часом горіли цілу ніч. Завдяки старанням коротунів помідорні грядки тепер виглядали дуже красиво і акуратно. Малючки ще й грунт під рослинами розпушували мало не щодня, знищуючи при цьому сходи бур’янів. Після такого догляду вдячні рослинки почали рости просто не по днях, а по годинах і коротуни могли сподіватися хорошого врожаю від своєї праці. 
Бур'янам була оголошена безжалісна війна на всьому острові. Всюди, де тільки можна було влаштувати грядки, вони були винищені повністю. Тепер і динне поле було зовсім чисте від них, і виноградники. Зарослі ожини були розріджені, а між кущами малюки проклали акуратні алейки і посипали їх чистим річковим піском. Щоб можна було вільно ходити і при потребі ставити драбини для збирання врожаю цих смачних і поживних ягід.
Під час проведення всіх цих робіт Незнайко собі місця не знаходив. Він наввипередки з вітром бігав то туди, то сюди, намагаючись всюди встигнути. Літаючи таким чином по всьому острову, він за старою звичкою брався відразу за багато справ і намагався всіма командувати. Але, як це у нього часто виходило, у більшості випадків він всім тільки заважав. 
Хоча Незнайко значно порозумнішав останнім часом, але власний острів так закрутив йому голову, що він знову став поспішати сам і квапити інших. Бажаючи встигнути зробити як можна більше, він при цьому, в основному, тільки смішив своїх друзів. Деколи навіть здавалось, що він зовсім не змінився.
Бажаючи хоча б трохи остудити запал Незнайка і направити його невгамовну енергію на корисну справу, Знайко запропонував йому керувати роботами по виготовленням цегли. Робота ця була нескладною і нічого зіпсувати тут Незнайко не міг. Але терпіння до цієї справи у Незнайка вистачило тільки на два дні. І не більше. 
На перших порах він дуже сумлінно відносився до такого важливого доручення. Сам стежив за тим, щоб глини в кожному замісі було не більше і не менше ніж належить, щоб добре були подрібнені трава і очерет і щоб до замісу додавалася необхідна кількість води. Він, як і всі інші малюки, знімав свої черевики, закочував штани і сумлінно місив ногами цю водно-глинисто-трав'янисто-очеретяну суміш. Це робилося для того, щоб вона виходила якомога більш однорідною, що і було потрібне для виготовлення хорошої цегли. 
Спочатку Незнайко все робив правильно. Але кількість цегли, яку малюки виготовили за день, його зовсім не влаштовувала. Йому здавалось, що її дуже мало. А потрібно значно більше. Треба було щось придумати. І Незнайко придумав.
Готуючи новий заміс, він наказав покласти в нього втричі більше глини. Трави та подрібненого очерету теж потрібно було в три рази більше.
Малюки намагалися відмовити його від такого вдосконалення виробничого процесу. Вони попереджали, що вимісити такий заміс буде дуже важко. Але Незнайко не слухався.
- Що, роботи злякалися? Якщо вам важко, то я сам цю глину вимішу!
Малюки вирішили подивитися, як Незнайко буде це робити. А він залив необхідну кількість води і почав старанно розминати глину босими ногами. Робити це було дуже важко. Глина спочатку погано вбирала воду. Але коли вона її ввібрала повністю… Незнайко так загруз у глиняній масі, що мало не по самі вуха заліз у неї. Лише капелюх зверху стирчав. Ледве його з тієї глини витягли…
Але через два дні робота ця Незнайкові вже набридла і він більше години біля цеглярів не витримував. Йому весь час здавалося, що там, де його нема, робота йде не так швидко і що малюків треба квапити і підказувати їм що і як робити. А підказувати щось іншим малюкам він тепер полюбив ще більше, ніж раніше любив мріяти про славу.
От так і бігав Незнайко цілими днями своїм островом. То на будівництво будинків загляне. То на човновий причал навідається. То на динне поле забіжить. Ще й цеглу порахувати кожний день не забував.
За цілий день він по кілька разів встигав побувати на помідорних грядках і у винограднику. Тільки кущі ожини прагнув обходити стороною, пам'ятаючи про її численні колючки. І куди б не прибіг Незнайко, він всюди починав командувати, переконуючи малюків і малючок, що вони все роблять не так, як потрібно і що все треба робити зовсім по-іншому. 
Незнайко й сам толком не знав, як саме треба робити ту або іншу роботу. Але він чомусь твердо вірив у те, що без його втручання нічого доброго у коротунів не вийде. 
Добре знаючи Незнайка, його вже майже ніхто й не слухав і кожен робив свою справу так, як умів. Але старався робити її добре. Тому Незнайко з одного місця швидко втікав на інше, щоб і звідти незабаром теж побігти далі. І так - з ранку і до самої ночі. Звідки тільки у нього енергії стільки бралося?..
На човновому причалі з Незнайком трапилася біда. Так боляче йому ще ніколи в житті не було. Навіть тоді, коли після аварії автомобіля лікар Пілюлькін витягав у нього зі спини дерев'яні скалки. А трапилося це от як. 
Не встигнувши зробити перший заміс глини для цегли, але переконавшись, що малюки все роблять правильно, Незнайко прибіг на човновий причал. Там саме влаштовували дощатий настил. Як ви, можливо, пам'ятаєте, Незнайко досить добре навчився забивати цвяхи під час його зимівлі в Зеленому місті. Ось і тут він вирішив блиснути своєю майстерністю і навчити інших малюків виконувати цю нескладну роботу. Але Незнайко мабуть забув про те, що при виконанні будь-якої роботи не можна поспішати. Адже якщо не поспішаєш, то все робиш правильно і своєчасно. 
А Незнайко поспішав. Поспішав, тому що треба було бігти далі і подивитися, що ж робиться на інших відповідальних ділянках облаштування острова. У поспіху своєму він, не дивлячись, замахнувся молотком і зі всього розмаху вдарив себе ним по пальцю…
Що тут було! В очах у Незнайка потемніло і від болю він ледь у воду не звалився. І аж захлинався від зболеного крику. Палець його відразу ж почервонів і розпухнув, збільшившись мало не вдвоє. Незнайко бігав по широкому колу і несамовито кричав. Коли ж він нарешті здогадався опустити свій палець у воду, то від нього аж пара пішла…
Малюки спочатку розгубилися і мало не всі кинулись шукати лікаря. Треба ж було Незнайка з такої біди рятувати. До його приходу вони весь час обливали пораненого холодною водою. Коли захеканий та переляканий Пілюлькін прибіг на причал, Незнайко був мокрим від сліз та води, хоч викручуй його.
Пілюлькін вилаяв Незнайка, облив його палець йодом і перев'язав бинтом. Руку невдатного молотобійця він на спеціальній перев'язі підв'язав до його шиї.
- От так і ходи тепер, поки палець не заживе ! Може, надалі розумнішим будеш і поспішати перестанеш. 
- Та не винен я, братчики! Це мені молоток якийсь неправильний дали!
Побачивши, що Незнайко дещо відійшов від больового шоку, малюки навіть жартувати над ним почали:
- Це вітром у Незнайка молоток убік повело…
Незнайко образився і на човновий причал ходити перестав.

2. Знайко вигадує залізницю

Знайко спочатку з головою поринув у організацію робіт по облаштуванню острова. Але з часом він чомусь став все частіше і частіше усамітнюватись і значно менше часу приділяти турботам малюків. Ще на будівництво будиночків навідувався по кілька разів на день і радив малюкам, як і що потрібно робити, щоб будиночки були і міцними, і гарними. А от на грядки майже зовсім заглядати перестав. Ніби вони його більше не цікавили. Тепер він часто і довго задумувався над чимось і тоді навіть не помічав того, що робиться довкола. Іноді він усамітнювався і тоді довго сидів на березі річки і щось креслив на піску. 
Спочатку всі думали, що Знайко просто заздрить Незнайкові і тому будь-яка робота стала йому не до душі. Але це було зовсім не так. Просто, Знайко добре організував всі роботи на острові і йому не було потреби щохвилини перевіряти правильність їх виконання. А на городи та виноградники він майже перестав заглядати тільки тому, що Соломинка на цих справах розумілася значно краще за нього. Навіщо ж їй заважати? Вона й сама справиться. 
Коли цей дикий шматочок суходолу зусиллями коротунів почав потроху облаштовуватись, Знайко вирішив придумати щось нове і незвичайне. Але якщо він не додумував якусь справу до кінця, він ніколи, нікому і нічого про неї не розповідав. Тому він і здавався всім трохи неуважним і ніби відчуженим від всіх справ малюків. Ну, точно як Квітик, коли до нього приходило натхнення і він нічого не помічав навколо себе, складаючи свої вірші.
Але одного теплого, весняного вечора він, швидше за все, додумав-таки свою справу до кінця і вирішив поділитися з друзями своїми міркуваннями.
- Ось, що я придумав, братчики, - почав він неквапливу розмову, коли натомлені за день малюки присіли трохи відпочити біля багаття. - Всі наші міста - і Синьогорськ, і Квіткове місто, і Зелене місто зі Зміївкою - розташовані на одній річці і ми лише зараз зовсім випадково дізналися про.
-    Як це, випадково? - заперечив йому Поспішайко. - Нам про це Незнайко і Якнебудько розповіли.
-    Правильно! Розповіли нам про це вони. Але хіба не випадковість, що Незнайка риба затягнула саме на цей острів? Чи не випадково Якнебудько вирішив вирушити в плавання і його також прибило до цього острова? Чи не випадково вони від водоспаду вирішили вниз за течією поплисти? Адже могли зі всіх ніг додому побігти…
- Щось я ніяк не зрозумію, до чого це Знайко свої розмови про випадковості завів? - здивовано знизав плечима Незнайко. - Чи не лаяти ти мене знову збираєшся? Наче й нема за що. Я останніми днями ніякої шкоди не наробив. Ось, палець лікую…
-    Навіщо ж мені тебе лаяти? - здивовано перепитав його Знайко. – Навпаки! Я тобою дуже задоволений. А зараз зовсім про інше сказати хотів.
-    От і говори прямо, про що хотів сказати! А то  завів - випадково, не випадково... 
Знайко ніби й не прислухався до Незнакових прискіпувань. Навіть не образився на нього.
-    А сказати я, братчики, ось що хочу.  Коли ми всі живемо на одній річці, а це вже доведений факт, то як нам один до одного в гості їздити?
-    Як це, як? - вставив своє слово Буркотун, ніби передражнюючи Знайка. - Велика важність! Захотіли - й пішли. Або поїхали…
- Або попливли, - підтримав його Поспішайко.
-    Стривайте, братчики! - стримав запал друзів Незнайко. - Адже Знайко про діло говорить. Дайте йому свою думку висловити.
Знайко був вдячний Незнайкові за таку несподівану підтримку. Поправивши свої окуляри, що вічно сповзали з носа, він продовжив:
-    Пішки йти - не годиться. Дорога дуже далека й важка. Не кожний і витримає. А малючки й слухати про такі подорожі не захочуть. Їм важко буде таку далеку дорогу долати.
-    От, нехай і не ходять! - знову забурчав Буркотун. - Нехай дома сидять! Без них навіть краще. І значно швидше.
Але малюки почали сварити Буркотуна. Він образився і більше не сказав ні слова. А Знайко продовжив ділитися з малюками своїми роздумами:
-    На нашій машині одночасно не більше десяти - дванадцяти коротунів поїхати зможе. А якщо охочих буде значно більше? Адже навіть якщо наші зміївські і зеленоміські друзі додому поїхати побажають, то ми з ними вже не поїдемо. Бо місця в машині не вистачить. До того ж, і водоспад на дорозі є, і ліси, і гори… Тому навіть на такій чудовій машині до Зеленого міста доїхати буде дуже важко. На ній, хіба що, в Синьогорськ з’їздити можна.
-    А нехай наші гості у нас залишаються. Тоді нас самих у машину більше залізе, - знову вставив своє слівце Поспішайко.
- Та постривай ти! Не перебивай! - обсмикнув його Незнайко. - Продовжуй, Знайко! А ви тихо всі будьте! А то з острова свого вижену!
Малюки засміялися над цією погрозою, але Знайка вирішили більше не перебивати. Адже він дійсно ще ніколи чогось поганого не придумував. Все, що він вигадував, було надзвичайно цікавим.
- От я і думав цілий тиждень, як нам з такого положення  вихід знайти…
-    І до чого ж ти додумався? - в один голос запитали його Незнайко, Поспішайко і Якнебудько.
-    Спочатку я подумав про те, - продовжив свою розповідь Знайко, - що можна було б збудувати пароплав і плавати на ньому по річці.
-    А водоспад? - не стримався від запитання Гвинтик, що дотепер мовчав  і тільки прислухався до загальної розмови.
-    Так! Водоспад - перешкода дуже серйозна. Його або обходити стороною треба, тобто -
канал рити, або побудувати два пароплави. Один плавав би від Синьогорська до водоспаду, а інший - від водоспаду до Зміївки. І подорожувати довелося б до водоспаду на одному пароплаві, а після нього – вже на іншому.
- Ух, ти! Як здорово !- не стримався Незнайко.
- Але від пароплавів, мені здається, нам теж доведеться відмовитись.
- Це чому ж – відмовитись? - знову пролунало відразу декілька голосів.
- Не треба відмовлятися!
- Краще збудуємо два пароплава!
-    Та хоча б тому відмовитись, що все можна зробити значно простіше. Потрібно побудувати залізницю! Від Синьогорська і аж до Зміївки. Через Квіткове і Зелене міста. Ось це буде здорово!
Оце так! - аж присвиснув від захоплення Незнайко. – Та це ж просто чудово! Адже за один день можна буде і в Синьогорськ з’їздити, щоб на лижах або санках підкотитися, і додому повернутися. А якщо раптом гулю на голові наб'єш або руки подряпаєш, то можна і в Зелене місто махнути, щоб Медуниця медом полікувала, а не Пілюлькін своєю осоружною касторкою.
-    Ти, Незнайко, як був безвідповідальним і несвідомим малюком, так таким і залишився, - невдоволено подивився на нього Пілюлькін. – Дивно, як це ти острів зумів відкрити? Хіба що дійсно – через випадковість. Це ж треба! Таку корисну касторку з таким безвідповідальним медом порівнювати!
- А ти не бурчи, Пілюлькін, - обірвав його мову Незнайко. – А то ти на Буркотуна дуже схожим стаєш. Ніби брат - близнюк. Це тобі не личить!
Пілюлькін не встиг щось заперечити на ці слова, як його випередив Акварельчик, який досі мовчав і, здавалось, навіть не прислухався до розмови:
-    Залізниця - це дуже добре! Це навіть набагато краще ніж пароплав. Але як ми через гори перейдемо? В обхід колію вести будемо чи просто на гору поїздом поїдемо?
-    Навіщо ж нам на гору та ще поїздом повзти? Адже чим вище піднімешся, тим нижче опускатися доведеться. Краще вже  ми крізь гору тунель проб'ємо. Правда, буде важкувато, але пряма дорога завжди коротша і легша за криву.
Знайкові слова були сприйняті малюками з великим захопленням і всі відразу ж почали обговорювати деталі майбутнього будівництва.

3. Знайкова ідея знаходить підтримку

Про будівництво залізниці Знайко вирішив порадитись з синьогорськими майстрами. Він чудово розумів, що без цих майстрів ніяк не обійтись. Адже у Квітковому місті нема ні металургів, ні ковалів. Та й руди залізної у них також нема. Все необхідне є у Синіх горах і синьогорці віддавна славились своїм ливарним виробництвом та знаменитими майстрами, які працюють з металом. Про це вони всі від Якнебудька довідались.
Саме тому наступного ж ранку малюки на своєму чудовому автомобілі попрямували у Синьогорськ. 
Це було просто чудове місто! Не дарма його так розхвалював Якнебудько. Розташоване в живописній долині по обох берегах Кришталевої річки, воно просто купалося в зелені своїх садів. Навколо нього, немов варта міського спокою, до самого неба здибилися величні і неповторні у своїй красі гори. Їх вершини були вкриті вічними снігами і оповиті хмарами, що відпочивали на них. Іноді навіть було важко визначити: чи то земля так здибилась вгору, чи то небо опустило свої хмари до самої землі...

Далі буде...