Середа, 26/09/2018, 16:31
Кошик для душі
Пошук
Меню сайту
Проза
Поезія
Тексти пісень
Опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 12
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Хмаринка тегів
Головна » Файли » "Нові пригоди Незнайка"

Частина 3. Війна зі Страхом
24/01/2016, 22:34

Частина  ІІІ

Війна  зі  Страхом

1.   Зима  розгулялася

Не можна сказати, що Незнайко не любив зиму. Ні, звичайно! Любив. Але не настільки, як літо.
Йому, як і всім іншим коротунам, подобалось дивитися з вікна затишного і теплого будиночка як великі, лапаті сніжинки невагомо кружляють у повітрі і ніби знехотя опускаються на землю. Так повільно, ніби їм з небом захмареним розлучатися не хочеться. Сніжинок завжди було так багато, що вже через якусь годинку вони вкривали землю білою, теплою ковдрою і тоді все навколо змінювалось, ставало якимось незвичним. Ніби до свята вбраним.
Перший сніг у Квітковому місті завжди був наче свято. Коли він випадав, малюки обов’язково веселими ватагами вибігали на вулицю і ліпили сніговиків. Перший сніг – він завжди чомусь був таким, що його легко було накочувати у великі кулі і потім ставити їх одна на одну. Ці кулі часом були такими великими, що підняти їх могли не менше ніж четверо малюків. Вони так і робили. Більшу снігову кулю залишали внизу. На неї виставляли дещо меншу. А третю ставили  на дві перші. Це була голова сніговика, на якій вуглинками малювали рот, очі та вуха. А замість носа вставляли морквинку або звичайну електричну лампочку. 
Коли ж замість носа сніговику вставляли велику ялинову шишку, то здавалось, що це казковий лісовий чарівник завітав до коротунів на свято першого снігу. Такі сніговики найбільше подобались малюкам. Але у них було дуже мало великих ялинових шишок і тому таке снігове диво у них виходило не часто. 
Інколи місце прилягання перших двох куль малюки обліплювали снігом. Тоді всім здавалося, що сніговик одягнувся у білого кожуха і від цього він ставав ще більш поважним, ніж був насправді. Наче великий, набундючений генерал серед іншої снігової братії.
Малючки сніговиків не ліпили. Їм важко було катати величезні снігові кулі і тому вони тільки спостерігали за роботою малюків та радили, як краще зліпити снігову бабу. Малючки, вони взагалі такі, що люблять всіх повчати і давати якісь поради. Деякі малюки сердились і відмахувались від їхніх зауважень. Але багато хто слухався розумних порад і тому сніговики у них виходили найкращими.
Зазвичай Незнайко не любив, коли хтось його повчає. Хоча вже давно пройшли ті часи, коли його знали як хулігана, базіку та забіяку, але чужих порад він все ж таки не любив. Він не вважав себе найрозумнішим, але чомусь завжди ображався на чиїсь підказки. Дозволяв це робити лише Гуньці, Цвяшкові та Якнебудькові. Ну, ще Синьоочці. Коли вона бувала поруч. І більше нікому. Тому й сніговики у нього виходили не завжди вдало. Найкращого він зліпив тоді, коли вони з Якнебудбком зимували у Зеленому місті.
Та Незнайко ніколи не засмучувався, коли сніговик у нього виходив гіршим, ніж в інших малюків. Подумаєш! Все одно розтане від весняного сонечка і веселим струмочком побіжить до Огіркової річки. Отже, й сумувати не варта. Він же не скульптор, щоб все красиво робити. Головне – що він зі снігу і що вночі вартує будиночок не гірше за Бульку. 
Ще Незнайко дуже любив кататися на санчатах. Особливо – з гори спускатися. Це ж так здорово! Ти просто летиш з гори, а за тобою сніг завихрюється і всіма кольорами веселки переливається під сонячними променями! А санчата мчать все швидше і швидше і, здається, ніщо вже їх спинити не зможе і завезуть вони Незнайка в далекі краї. У такі далекі, що йому і не снилося…
Але чомусь так ставалося, що санчата зупинялися значно швидше, ніж Незнайко встигав собі щось вимріяти. І йому доводилось вставати і тягнути їх під гору. А це йому подобалось значно менше, ніж з гори спускатися. Вірніше, це йому зовсім не подобалось.
„І чому це на гору вони самі їхати не можуть?.. – не переставав дивуватися Незнайко. – З гори з’їхати – і оглянутися не встигнеш. А на гору поки вийдеш, то й сім потів з тебе зійде. От би якийсь моторчик до моїх санчат приробити…”
Він вже навіть Гвинтику і Шпунтику зі своїм моторчиком так набрид, що вони змушені були просто ховатися від Незнайка. Бо той ніяк не хотів зрозуміти, що моторчиків на санках не буває. Що з моторчиком це вже були б не санчата, а щось зовсім інше, і що для їхньої зими будувати такий снігохід зовсім без потреби.
На лижах і ковзанах Незнайко кататися не любив. Але це він так тільки говорив, що не любить. Насправді ж, на лижах кататися йому просто не подобалось. А от на ковзанах…
Щоб ходити на лижах, потрібно постійно прикладати певні зусилля. А Незнайко, як ви пам’ятаєте, особливим старанням ніколи не міг похвалитися.  Тому й сміялися з нього значно частіше, ніж хвалили. Та, як би там не було, лижі йому не сподобались відразу. Він вважав, що мороки з ними значно більше, ніж задоволення від катання. А йому хотілося, щоб було навпаки.
Що ж стосується ковзанів, то у Незнайка часом аж вуха червоніли від заздрощів, коли він бачив, як деякі малючки так гарно танцювали на них. Ніби під ними був не слизький лід, а тверда дерев’яна підлога сцени. Багато малюків також вміли гарно кататися. Вини швидше від вітру мчали по біговій доріжці або весело ганяли шайбу, намагаючись будь-що обіграти один одного. Незнайко просто милувався ними. І заздрив. Заздрив так, як ніколи й нікому не заздрив.
Та навчитися кататися на ковзанах виявилось набагато важче, ніж їздити на автомобілі, складати вірші чи малювати портрети своїх друзів. Для нього це було навіть складніше, ніж ловити рибу. Хоча його друзі й попід руки тримали, та підступні ковзани чомусь завжди намагалися кинути Незнайка на лід і вдарити якнайболючіше. До того ж, вони це завжди робили так несподівано, що він ніяк не міг підлаштуватися до їхнього підступного характеру.
І як воно так виходило, що за якусь мить його голова й ноги різко мінялися місцями? Та ще й так, що на цій бідній голові відразу ж вискакувало кілька здоровенних гуль. Ніби там ще одна пара ніг мала вирости… 
А іскри які з очей сипалися! Здавалось, що ними й вогнище запалити можна було б. Добре, що купи хмизу поблизу не було. А то ще й пожежа могла б статися…
Не було б так образливо, якби Незнайко сам кататися вчився. Ну, падав би час від часу. Хоча й боляче, але ж всі так вчаться. Незнайко ж не сам падав. Його друзі за руки тримають, а голова все одно страждає.  Раз – і вже гуля на лобі. Два – і ще дві на потилиці. 
Не подумайте тільки, що Незнайка хтось спеціально на лід штовхав. Навпаки! Друзі один перед одним намагалися підтримати його. Але чомусь ніхто не встигав це зробити вчасно. Це тільки підступні ковзани у всьому винні. Не сподобався їм чимось Незнайко.
Лікар Пілюлькін, втретє прикладаючи компрес до гулі на його багатостраждальній голові, так йому і сказав:
- Кататися на ковзанах тобі категорично протипоказано! Ти й так у нас запальний. А ще, як голову пошкодиш… Якщо ще раз на лід вийдеш, то я тобі лікування касторкою припишу.
Що станеться, коли Незнайко пошкодить собі голову, Пілюлькін йому не сказав. Зате про касторку Незнайко пам’ятав чудово. А так як він більше всього на світі не любив хворіти і примусово лежати в ліжку, то свої спроби стати фігуристом йому довелось облишити. Можливо, до кращих часів. А, може й назавжди. Тому він тепер намагався каток обходити стороною. Щоб не випробовувати долю. І щоб не дражнити Пілюлькіна.
Та серед всіх зимових розваг Незнайко найбільше любив новорічне свято. Навіть сама  підготовка до свята йому дуже подобалась. Особливо - прикрашати ялинку, чіпляти на її колючі гілочки кольорові іграшки та цукерки й горіхи у сріблястих і золотистих обгортках. Він міг би кожен день це робити і це йому ніколи не набридло б. Навіть влітку. Та, на жаль, новорічного свята влітку не буває.
Тієї зими він так захопився прикрашанням ялинки, що від надмірного старання злетів з драбини і впав просто на колюче гілля лісовою красуні, поколовши при цьому собі і руки, і ніс, і щоки. Одна гілка під ним навіть зламалась і Незнайка за це потім дуже сварили. Але друга стримала його падіння і зляканий Незнайко застиг на ній, обхопивши обома руками стовбур.
- Зніміть мене звідси! Зніміть негайно! – на всю залу зарепетував Незнайко, не насмілюючись самостійно визволитись з цупких обіймів зеленої красуні.
Якби це було якесь інше дерево, то Незнайко запросто зміг би злізти на підлогу або й на землю. Але ж це була ялинка! А у ялинки всі хвоїнки бувають такими колючими!.. І всі ці колючки чомусь так і намагалися вколоти його де тільки можна.
Жартівників знизу зібралося – ціла купа. Ще й з двору малюків поназбігалося, щоб подивитися на таку дивовижу.
- Зніміть мене звідси! – не своїм голосом волав до коротунів Незнайко. – Зніміть мене негайно! Зніміть, бо ялинка колется – а – а!..
- А навіщо тебе знімати? – без жодного натяку на жартівливий тон відповів йому Знайко. – У нас такої гарної прикраси на ялинці ще не було. Дід Мороз зі Снігурочкою будуть нас тут розважати, а ти на ялинці співатимеш…
- Не бу-у-ду я співа-а-ати! Зніміть, бо вона колю-юча!..
Ох і сміху було, коли його з тієї ялинки знімали. Все місто три дні мало про що говорити.
Та якщо Незнайко ще міг обирати між тим, що йому подобалось і тим, що його не приваблювало, то Тібольту тієї зими доводилось зовсім не солодко. Звичний до свого підземелля, він досі й уявлення не мав про те, що таке сніг і морозний вітер. Якщо він колись і бачив справжню зиму, то це було так давно, що у нього навіть спогадів про неї не залишилося. Тому йому й носа на вулицю висовувати не хотілося. Бо він завжди мерз. Але як би йому не було холодно, він ніколи не забував про свій обов’язок. Він мусів, наче тінь, ходити поряд з Незнайком і всіляко обороняти його від можливих зазіхань Страха та його слуг. Тому й на санчатах з ним катався, і сніговиків ліпити допомагав.
Лікарю Пілюлькіну щовечора доводилось відігрівати Тібольта запашним липовим чаєм з медом і малиновим варенням. Такий чай гномові дуже подобався і тому він цю зиму називав медово-малиновою. Хоч у тому втіху собі знайшов.
Та вже давно відшуміло новорічне свято. Незнайко досхочу накатався на санчатах і надивився показових виступів малючок на льодовій арені. Вже й весні давно пора було наступити, а зима ніби й не збиралася залишати Квіткове місто. Наче дорогу додому забула. Видно, сподобалось їй тут гостювати, якщо вже четвертий місяць снігами все довкола замітає та морозами коротунів за щоки і носи кусає.
Знайко вже всі довідники перечитав. Та в жодному з них не знайшов пояснення цьому незрозумілому явищу. Ну, ніяк не вдавалось йому докопатися до причин такої довгої тривалості цієї зими.
Справа в тому, що зима у Квітковому місті зазвичай була дуже м’якою і тривала вона не більше місяця. А тут вже й доріжки до хвірток прогортати ніяк стало. Снігу понамітало – вище парканів і ніякої ради цьому не даси.
Квіткове місто так і залишалось закутаним у важку й величезну білу ковдру і ні кінця, ні краю не було видно цьому морозному безмежжю. „Синя стріла” вже давно не могла пробитися через снігові замети і коротуни ось уже кілька місяців не мали жодної змоги бодай вісточку отримати від своїх друзів зі Зміївки, Зеленого міста та Синьогорська. Ніби й міст таких ніде не існувало. Гноми теж десь сиділи у своїй Горі і носа з неї не показували.
Чим довше тривала ця холодна, нескінченна зима, тим менше і менше коротуни виходили на вулицю. Зима явно втратила свою казкову привабливість і перетворилася на прикру реальність, з якою необхідно було рахуватися. Не виженеш же її за ворота…
Один лише Незнайко по кілька разів на день навідувався на залізничну станцію в очікуванні довгожданого прибуття поїзда. Він так скучив за Якнебудьком, що готовий був хоча б і на лижах до нього поїхати. От тільки не знав – куди саме. Бо жодних орієнтирів на безмежному білому полі і сама залізниця снігом заметена. Та й ночувати ніде. 
Вслід за Незнайком понуро бродив снігами Тібольт, сварячись при цьому і на зиму, і на самого Незнайка.

2.   Невтішні  вісті 

Якогось вітряного і морозного вечора, коли малюки вже збиралися позалізати під теплі ковдри і налаштовувались на солодкі весняні сни, несамовитий гавкіт Бульки розтривожив всіх мешканців будиночка.
Не подумайте, що хтось з малюків злякався. Зовсім ні. Адже гавкав Булька так радісно, ніби за дверима стояв дуже хороший друг, якому цей розумний собака довіряв у всьому. На незнайомця він гавкав би зовсім інакше. Але хто б це міг бути о такій пізній порі?
- Якнебудько! – ледь не впав від розгублення Пілюлькін, який першим зумів підскочити до вхідних дверей і відчинити їх. 
Та, побачивши в якому стані був прибулець, він відразу ж опам’ятався і мало не силоміць затягнув його у приміщення. От що значить – лікар! Швидко зорієнтувався! Негайно закривши за собою двері, щоб не напустити холоду до кімнат, він закричав до малюків, що саме прибігли на шум і сторопіло стояли осторонь:
- Ну, чого витріщились! Його лікувати потрібно! Хіба не бачите, як він замерз? Допоможіть мені його до кімнати завести! А то тільки дивитесь і нічого не робите.
Всі малюки, враз оговтавшись від несподіванки, кинулись допомогли Якнебудькові. Вони мало не на руках занесли його в теплу кімнату і почали роздягати. 
В першу чергу вони змушені були зняти з нього лижі. Зняти разом з черевиками, які від морозу просто попримерзали до лиж. Як тільки Якнебудька роздягнули, лікар Пілюлькін швиденько виштовхав всіх з кімнати і почав його відігрівати та відпоювати гарячим чаєм. Тільки Незнайкові й дозволив залишитися.
Якнебудько ж був таким знесиленим, що й кількох слів мовити не міг.
- Потім! – ледве витиснув з себе. – Спати хочу…
- Він замерз! – сполошився Пілюлькін. – Швиденько допоможи його розтерти медовою настойкою!
Вони мало не годину розтирали бідного Якнебудька і коли його шкіра з білої перетворилась на рожеву і теплу, його змусили випити аж дві склянки гарячого чаю, який так полюбився Тібольту, і накрили аж п’ятьма теплими ковдрами. Тільки після такого тривалого лікування і дбайливого догляду Якнебудько спокійно заснув зі щасливою посмішкою на устах.
Незнайко з Тібольтом цілу ніч вартували біля постелі друга. Лікар Пілюлькін час від часу заходив подивитися на хворого і міряв йому температуру. Він скрушно хитав головою і, не мовлячи ні слова, повертався в свою кімнату. 
Через якийсь час сон Якнебудька став неспокійним і їм втрьох ледве вдавалося втримати його під ковдрами, так як він весь час намагався підвестися і бігти когось рятувати. Лише під ранок він спокійно заснув і аж тоді друзі теж змогли трішки подрімати біля нього.
Такого страху малюки вже давно не зазнавали. Уява малювала їм грізні небезпеки, які довелось подолати Якнебудькові по дорозі до Квіткового міста. Але навіть буйна Незнайкова уява не могла підказати йому всього того, що сталося з його другом насправді.
Якнебудько проспав аж до обіду. А малюки до цього часу ходили мало не навшпиньках і стиха перемовлялися, намагаючись здогадатися про події у Синьогорську. Про те, що трапилась якась біда, майже ніхто не сумнівався. Але що саме?..
Прокинувшись, Якнебудько одразу ж вистрибнув з-під ковдр і закричав на весь будиночок:
- Рятуйте! Рятуйте Синьогорськ, бо в ньому скоро нікого не залишиться!
Перелякані Незнайко з Тібольтом ледве змогли вгамувати його. 
Лише трохи оговтавшись, Якнебудько почав розповідати.
- Це трапилось відразу ж після новорічного свята. Троє наших малюків пішли на лижню прогулянку і не повернулися. Їх шукали три дні і пошуки нічого не дали. Наче крізь сніг провалилися. А поки шукали малюків, просто з міста пропало п’ятеро малючок. Вони всі жили в одному будиночку і якогось дня їх просто не стало.
Ні хижих звірів у наших горах не водиться, ні лід на озерах ніде проламаний не був. Але всі вони зникли і ніхто навіть припустити не міг, куди вони поділися.
Ще й зима не на жарт розходилася. Раніше не більше двох місяців вона у нас гостювала, а тут вже п’ятий пішов, а їй ні кінця, ні краю не видно. Снігу насипало стільки, що тільки дахи над ним стирчать. Ми тепер лише по тунелях ходимо. Рідко хто на поверхню снігу вилазить. А як малюки зникати почали, то й взагалі з будиночків носа висунути боїмося.
Але й після цього таємничі зникнення продовжувались. То одного – двох не дорахуються, а то й всі з будиночка десь зникнуть. Ніби вони й не жили там ніколи. Тільки гайвороння чорне над містом цілими днями кружляє. Та каркає несамовито, біду накликаючи. Ми таких і не бачили раніше. Величезні. Такі що двох малюків відразу в кігтях понести можуть. Ми підозрюємо, що це саме вони наших малюків викрадають. Але стверджувати цього не можемо. Бо ніхто не бачив.
Ми намагалися на „Синій стрілі” до вас пробитися, так хтось рейки за Синьогорськом порозбирав. А нові встановити у тих заметах ніяк не вдається. Та й снігу не прогорнеш, щоб поїздом проїхати. От я й вирішив на лижах до вас податися. Вночі з міста вийшов, щоб гайворонам на очі не потрапити. Точно не пам’ятаю, але здається, що три ночі і три дні до вас добирався. Ніде й на спочинок жодного разу не став. Боявся, що гайворони наздоженуть. Тому й таким стомленим був, коли до вас дістався. Добре, хоч не заблукав, а то замерз би зовсім.
Сумною, ой сумною була ця розповідь Якнебудька. Хоча всі знали його як жартівника і фантазера, та ні в кого навіть язик не повернувся, щоб перепитати, чи він часом не жартує. Всі ж бачили, що малюкові не до жартів. Бачили, що від колись веселого Якнебудька хіба що тінь того, колишнього, залишилася. Він тепер став настільки серйозним, що в це навіть важко було повірити. 
Яких тільки версій не висували малюки, намагаючись розгадати причини страшних подій у Синьогорську.
Мисливець Пулька вперто намагався довести, що в синьогорських горах несподівано з’явились якісь невідомі, але дуже хижі звірі і що це вони викрадають малюків та малючок. Може, вони місто для себе захопити бажають? Щоб перемогти цих хижаків, потрібно наробити багато рушниць і всім разом йти полювати на них.
Поспішайко висловив припущення, що винні у всьому гайворони і що це вони крадуть малюків та відносять їх у свої гнізда високо в горах. Хоча Поспішаймо завжди вискакував перед всіма, мов той невідомий коротун з конопель, але це його припущення було визнаним найбільш вірогідним.
Були й інші версії таємничих зникнень. Але котра з них правдива? Про те не знав ніхто.
- Все це – робота Страха! – несподівано для всіх мовив Кібольт. – Він, коли з нами воювати починав, то теж чимало гномів викрав перед тим. Казали, що він їх на рабів перетворював і змушував працювати на себе.
- Як це, змушував? – злякано перепитав Сиропчик. – Як можна примусити когось щось робити, якщо він цього робити не хоче? От мене, наприклад, хіба можна примусити пити солодкий сиропчик? Та ніколи в світі! Бо я його й без примусу пив і пити буду! А от касторку випити мене навіть Пілюлькін не вмовить.
- Як примушував? А нагайкою! Його слуги - гобліни били беззбройних гномів нещадно. Та ще й пити їм щось таке давали, від чого вони наче сонні весь час ходили. От і робили, що їм лише не наказували. Коли спиш, то що хочеш робити будеш…
Після цих слів Кібольта всі малюки з обуренням почали вигукувати різні погрози на адресу Страха та його слуг. В тому шарварку нічого й розібрати не можна було.
- Тихо! – лікарю Пілюлькіну нарешті вдалося перекричати малюків. – По-перше, криком ще ніхто й нічого не зробив і жодній біді не зарадив. По-друге, Якнебудькові спокій потрібен! Він стільки всього переніс і таку важку дорогу подолав, що йому ваш ґвалт аж ніяк одужати і зміцніти не допоможе. Тому, або ви всі будете себе поводити як у лікарні і при цьому будете говорити тихо і не перебивати один одного, або я вас всіх звідси повиганяю.
Заперечити Пілюлькіну було нічим і в кімнаті знову встановилася тиша. Кожен намагався придумати щось. Але що саме? Про те ніхто не знав. Тому всі звернули свої погляди на Тібольта. На того, що сам колись воював зі Страхом і хто хоча б щось міг запропонувати конкретне.
Ніби зрозумівши, чого від нього чекають, Тібольт стиха промовив:
- Де шукати Страха, я не знаю. І, наскільки я розумію, цього не знає ніхто. Шукати його зараз, коли зима позамітала всі дороги, просто безглуздо.  Його гайворони просто всіх переловлять поодинці, а Страх за це нікому й „дякую” не скаже. Та й чим ми з ним воювати будемо? Одним Незнаковим мечем? Цього не достатньо. У Страха велике військо. Тут навіть всіх мечів гномів замало буде. До того ж, гноми зараз сидять у своїй Горі і навіть не відають про те, що в світі робиться. Не люблять вони даремно з Гори виходити. А „Синя стріла” до них тепер не заїжджає, от вони і не знають, що тут у нас діється.
Поки зима не кінчиться, до мого народу нам не добратися. Але, як я тепер розумію, і саму зиму у наших краях теж Страх затримав. Чи то чарами своїми, чи обіцянками якимись заманливими… А якщо це так, то і сніги не скоро розтануть. Що робити? Зараз я цього й сам не знаю. Тут думати потрібно. І не один день думати. Всім разом і кожному окремо. А от у тому, що гайвороння, яке літає над Синьогорськом, це Стахові слуги, я не сумніваюсь. Можливо, вони й сюди залетять. Страхові Незнайків меч потрібен. Так що його тепер ще пильніше охороняти треба. А Якнебудько поки що нехай відпочиває. Йому ще одужати потрібно і сил набратися. Боротьба зі Страхом буде тривалою і до неї готуватися як слід потрібно. Треба зброю якусь робити. Таку, щоб була значно сильнішою за мечі гномів. Тобі, Знайку, як найрозумнішому з нас, про це й потрібно потурбуватися.

3.   Посланець  Діда  Мороза  

Три дні і три ночі думали малюки над тим, як перемогти Страха і його запопадливих найманців. Думали, думали, та так ні до чого й не додумались. Вони і літаки видумували – щоб з гайворонням воювати. І луки велетенські, щоб збивати ці крилаті страховиська. Пончик навіть запропонував танк збудувати. І де він тільки про той танк вичитав?..
Лікар Пілюлькін задумав розгорнути цілий військово-польовий шпиталь. Адже, коли йде війна, то будуть і поранені. А поранених, як відомо, потрібно лікувати. Пілюлькін  позбирав всі свої медикаменти у дві валізки і зажурився. Зажурився, що медикаментів у нього для військових дій дуже мало. Та й самому в шпиталі важко буде вправлятися. От би Медуницю сюди! Хоча вона всі хвороби тільки медом лікує, але все одно допомогла б…

Далі буде...

 

Категорія: "Нові пригоди Незнайка" | Додав: fand
Переглядів: 82 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Бізнес-ідеї
Вчимо English
Друзі сайту

andriana.in.ua

mykolaiv.ucoz.ua

komorashop.com.ua

Graffiti Decorations(R) Studio (TM) Site Promoter

QWW.com.ua - Каталог украинских сайтов
Белый каталог сайтов
Copyright MyCorp © 2018