"Пригоди Поспішайка"

Як?!. Ви не знаєте Поспішайка? Ой, як смішно! Та його у нашому Лісі всі знають! Не чули про нього нічого? То ви, напевно, не з нашого Лісу? Ні? Тоді я вам розповім про нього. Якщо хочете слухати. А якща не хочете, все одно послухайте. Може, й вас зацікавить моя розповідь. Адже мені й самій цікаво. То чому б вас не зацікавило?
Поспішайко – це ведмідь. Вірніше, він ще не зовсім ведмідь. Справжнім ведмедем він стане тільки тоді, коли виросте. А зараз він - маленьке ведмежатко, яке тільки цієї весни вперше з маминого барлогу на білий світ вилізло. 
От тільки не схожий він на інших ведмежат. Вони, що? Весь час біля мами, та біля мами. Тут тобі і захист від небезпек, і мамина наука. Але яка ж це наука, якщо вона у тупі ведмежі голови тільки через ляпаси та запотиличники доходить? Ой, не всім такі уроки на користь ідуть. Не всім така наука до вподоби...
Поспішайко на інших ведмежат зовсім не схожий. Він був таким, як всі, лише до першого маминого ляпаса. Та коли він від зовсім не лагідного запотиличника ображеним колобком покотився по весняній землі, йому відразу ж перехотілося осягати таку ведмежу науку. Він вирішив пізнавати світ самостійно.
Ні! Це зовсім не означає, що він назавжди залишив ведмежу сім'ю. Як і раніше, він живе з ними в одному барлозі. Іноді навіть хвостиком ходить за мамою-Ведмедицею і старшими ведмежатами. Але частіше він ще на світанку намагається вислизнути з-під опіки дорослих і вивчати наш Ліс самостійно. 
А коли ще нічого у світі не знаєш, то недовго і в якусь халепу вскочити. Часто так трапляється і з Поспішайком. Але він тим зовсім не журиться. Адже у нашому Лісі не лише неприємні історії трапляються. Тут і справжніх друзів знайти можна, і багато чого цікавого побачити. І навчитися чомусь корисному і доброму. Було б тільки бажання.
Якщо вас зацікавив такий початок розповіді, то слухайте далі. Я вам про всі Поспішайкові пригоди розповім. Про все, що сама знаю. А знаю я таки чимало…

Розділ 1. День першого сонця

Хто б що не говорив, а літо таки краще за зиму. Взимку що? Ні тобі від морозу  сховатися, ні поїсти вволю, ні щось цікаве побачити. А якщо навіть щось побачиш, то новиною й поділитися ні з ким. Все живе у Лісі по дуплах та по норах поховалося. Всі, як тільки можуть, намагаються перечекати цю холодну і непривітну пору року. Навіть більшість птахів на цей час у теплі краї вирушають. А хто з них вдома зимує, ті ближче до людей тягнуться. 
Мало взимку у Лісі звірів та птахів. А ті, які тут холод перечікують, лише своїми власними справами зайняті. Кожен думає лише про те, де б знайти щось їстивне, та як від лютого морозу сховатися. Тому всі ми з нетерпінням чекаємо весни.
Зате у теплу пору в нашому Лісі краса! Не голодуєш. Не мерзнеш. Будь-який кущик тебе ночувати пустить. А скільки всього цікавого! За цілий день навіть не все побачити встигаєш. А ще ж і розповісти про всі новини хочеться. Не самій же про них все знати...
Коли після довгої зими земля звільнилася від снігу і весна почала вступати у свої права, мама-Ведмедица прокинулась від зимової сплячки. Вона розштовхала свого чоловіка – старого Бурмила і наказала йому вилізти з барлогу і подивитися, що там, у світі, твориться. 
Наш Бурмило й так норову важкого, а тут ще й розбудили так несподівано. Солодкі сни додивитися не дали. Розсердився він на Ведмедицу. Але, хочеш-не-хочеш, довелося з барлогу вилазити. Знав, що вона люта в гніві. Що запросто може йому ніс своїми кігтями розірвати. А ніс для ведмедя – дуже важлива штука! Він з його допомогою їжу собі шукає.
Виліз старий Бурмило під весняне сонечко, і розімлів під його лагідними променями. Забув навіть, за чим послали. А як тільки побачив, що снігу в Лісі майже не залишилося, то й подався кудись у пошуках чогось поживного. Похудав за довгу зиму. Адже власною лапою не наситишся, скільки б її не смоктав… Навіть про Ведмедицю свою та про малих ведмежатах забув. От він який, наш Бурмило…
Чекала його мама-Ведмедиця, чекала, але так і не дочекалася. Розсердилась, звичайно, на нього сильно. Але що вдієш? Довелось їй самій із зимового житла вилазити. Треба ж було на білий світ подивитися. Треба дізнатись, чи дійсно зима з Лісу забралася. Чи не забула  сюди дорогу весна…
За старою Ведмедицею і ведмежата з барлогу повиповзали. Двох з них ми всі вже знали. Бурмилко був точною копією свого таточка. А Манюня більше на маму схожа. Вони ні з ким не водилися, хвостиками ходили за мамою і робили тільки те, що вона наказувала і дозволяла. 
До старої Ведмедиці всі мешканці Лісу стьавились з пошаною. Але остерігалися її. Тому й до Бурмилка з Манюнею ніхто із звірят підступатися не насмілювались. Ніхто не шукав дружби з ними. Та й самі вони приятелювати з іншою звіриною дітворою не поспішали. Так собі й жили – окремо від всіх.
А от маленьке ведмежатко всьому лісовому народу відразу сподобалось.
З першого ж погляду можна було зрозуміти, що він дуже допитливий і що все в Лісі йому цікаво. Так і крутив голівкою на всі боки. Ніби бажав все і побачити відразу, і винюхати. При цьому він так смішно морщив свій носик, принюхуючись до незнйомих предметів та запахів. А ще він так забавно підстрибував на задніх лапках у намірі побачити як можна далі і більше. 
У цьому нема нічого дивного. Адже для нього це був перший день на білому світі. Перший! Хіба ж у барлозі дні бувають? Я, звичайно, там не була. Та й бути не хочу. Як би хто мене не вмовляв. Але що там темно, у тому я не один раз мала можливість переконатися. Не один раз туди заглядала. Цікаво ж! А раптом про щось нове дізнаюсь?..
Але у барлозі, навіть з відкритим входом, стоять суцільні сутінки і нічого у них не видно. А коли вхід закритий? Ні, краще той барліг і не згадувати. Не хотіла б я у такому приміщенні жити.
Жив собі маленький Ведмедик у барлозі батьків. У суцільній темряві жив. А тут, раптом, у білий день потрапив. Спочатку він навіть розгубився. Адже для нього все навкруг було новим і все його лякало. Тому він весь час намагався заховатися за маму. 
Але допитливість все ж взяла гору. Адже все навколо було таким цікавим. Все було таким таємничим…
Ведмежаткові дуже сподобались квіти підсніжників та перших фіалок. Під його лапками про щось тихо шерхотіло пріле минулорічне листя. А кущі та дерева навколо були такими великими і незрозумілими. Особливо йому сподобалось чисте весняне небо над головою і яскраве сонечко на ньому. Як приємно було гріти свою шубку у його лагідних промінчиках.
Маленький Ведмедик спочатку мовчки ходив по лісовій галявині, розглядаючи і обнюхуючи все довкола. Потім він почав набридати мамі своїми запитаннями, весь час повторюючи: “А що це?», « А чому так?», « А можна це їсти?”
Через деякий час Ведмедиці такі питання набридли і вона рикнула на маленького:
- Роби все, як роблю я, і не задавай дурних запитань!
Але Ведмедика така відповідь не задовольнила. Адже для нього все тут було і новим, і цікавим. Тому він знову і знову, хоча вже й не так часто, продовжував набридати мамі-Ведмедиці своїми запитаннями. У кого ж він міг запитувати, як не у рідної матусі? Тим більше, що старші братик та сестричка навіть не прислухалися до того, що це там лепече малюк. Вони лише зрідка вишкірювались на нього. От і вся відповідь…
Стара Ведмедиця після тривалої зими була худою і дуже голодною. Ще й Бурмило кудись подівся. Ні дозволу не запитавши, ні про лісові новини нічого не повідавши. Тому й сердита була старая Ведмедиця. На весь білий світ сердита. А тут ще й синочок зі своїми розпитуваннями...
Можливо, все у них було б зовсеі по іншому, якби після чергового запитання Ведмедика мама-Ведмедиця замість відповіді не дала йому досить відчутного запотиличника. Ой, як заскімлив тоді ображений малюк! На весь Ліс його скімлення було чути. Навіть мені самій його шкода стало.
Я не знаю, може це у них, у ведмедів, так заведено - саме таким чином відповідати на питання своїх дітей? Може, це у них така система виховання і саме через неї всіх ведмедів потім Бурмилами називають? Ну як тут вирости дружелюбним та лагідним зі всіма, якщо тобі з будь-якого приводу, а то й зовсім без приводу, ляпаси дають! Та ніколи при такому вихованні добрим не станеш! У цьому навіть я впевнена на всі сто. 
Ось білки чи зайці своїх діток люблять та пестять. Тому й виростають вони такими гарненькими. З ними й порозмовляти приємно, і час провести. Навіть Дикий Кабан зі своєю Свинею нікому своїх поросят образити не дадуть. І від небезпек їх захищають, і про інших звірів та птахів розповідають, і жити на світі добром вчать. Так що навіть свині у цьому більш порядні, ніж ведмеді. 
А що вже говорити про інших лісових мешканців? Про лосів чи оленів, наприклад? Вони й самі ніколи своїх дитинчат не образять, і будь-кому іншому цього зробити не дозволять. А у нас хіба інакше? Кожна пташка своїх малюків від будь-якої небезпеки своїми власними крильцями прикриє. Одна лише Зозуля не така як усі. Тільки вона яйця свої по чужих гніздах розпихає. Тому й пташат своїх не виховує. Але таких як Зозуля ми своїми не вважаємо і геть з нашого Лісу женемо.
Нема нічого дивного в тому, що маленькому Ведмедикові така мамина наука не сподобалась. Ні! Він не побіг, куди очі дивляться. Та й куди йому було бігти, якщо він цього світу ще не знав і трішки боявся його? Адже він лише тоді вперше зрозумів, що день значно кращий за ніч й що під теплим весняним сонечком куди цікавіше гуляти Лісом, ніж сидіти у темряві ведмежого барлогу.
Він все ще ходив за мамою та старшими братиком і сестричкою. Але тримався від них дещо віддалік. Лише іноді поглядав, чи не загубились вони і чи не надто далеко він сам від них відійшов.
Стара Ведмедиця весь час переходила з місця на місце у пошуках їстивного коріння. Вона намагалася хоча б ним заглушити накопичений протягом тривалої зими голод. А маленький Ведмедик ніяк не міг отримати свою порцію теплого й смачного маминого молочка. Але малюк повинен рости. Йому їсти завжди хочеться. От і довелося йому самому зайнятися пошуками їжі. Адже у Ведмедиці не допросишся…
З'їв Ведмедик якогось жучка, який несподівано потрапив йому на очі, та тільки скривився. Несмачний, гіркий... До того ж, хіба такою крапелькою втамуєш голод? Навіть мені такого було б замало. А що вже про ведмедя казати? Навіть якщо він  зовсім маленький...
Перші весняні квіти також були несмачними. Минулорічне листя ніяк не хотіло жуватися. А корінці були твердими і до рота Ведмедику не лізли. Зрештою, він навіть уявлення не мав про те, де саме ті корінці шукати.
Бродив так малюк за мамою, бродив, та й упав під кущем ліщини, зовсім знесилений. Упав – і задрімав.
Якщо хтось не знає, які сни сняться ведмедям, то я вам скажу. Не така вже це й таємниця.  Але якщо ви не з нашого Лісу, то звідки вам про це знати? От я й відкрию вам цю великую таємницю.
Ведмедям завжди сниться мед! І тільки мед! Вони навіть не знають про те, що сни ще й іншими бувають. Мені, наприклад, чего тільки не сниться... Іноді навіть прокидатися не хочеться, так цікаво. А, буває, такі жахіття привидяться, що серед ночі очі продереш і вже до ранку не можеш заснути. Цілої книжки не вистачить, щоб вам про сни свої розповісти. А от у ведмедів усі сни тільки медові...
Ви, звичайно, можете запитати, звідки я про те знаю, що саме ведмедям сниться? А хіба може ведмедеві снитися щось інше? Та ніколи в житті! Вони й самі тільки про такі сни говорять. Якщо їм взагалі хочеться про щось говорити. Вони більше мовчати люблять. Мовчать – і мовчки роблять свою справу. Та вони навіть думають лише про мед. Якщо такі як наш Бурмило, взагалі думати вміють…
Тільки мед сниться ведмедям! Не даремно ж навіть у їхньому імені мед присутній. От тільки послухайте – Вед-мед-ик. От бачите! Доведіть після цього, що я неправду сказала!
Та знаю я, знаю! Ви можете мені заперечити. Можете сказати, що такий маленький Ведмедик у своєму коротенькому життя меду цього ще й в очі не бачив. Як тоді йому може снитися те, про що він навіть не відає? А от і може! Ведмідь, він і є ведмідь! Чи то в нашому Лісі, чи де інде. Навіть, якщо він вперше у життя сонечко побачив, він все одно ведмідь. Кажуть, що ведмеді народжуються вже зі снами про мед. А звідки воно у них, про те я не відаю. Зрештою, я ж не ведмідь, щоб про них абсолютно все знати. Достатньо й того, що мені відомо і про що я можу вам розповісти.
Напевно, дуже смачним був мед, що наснився нашому Ведмедикові того погожого весняного ранку. Він навіть облизувався і наче лісовий кіт муркотів від задоволення, дивлячись такий смачний і цікавий сон. Ще й губами причмокував і лапку свою посмоктував. А чого б то йому лапку смоктати, якщо він уві сні меду не бачив? Отож бо й воно! А ви не вірили…
З ведмедів часто сміються за те, що вони лапу смокчуть. А чого сміятися? Чим він мед з вуликів чи з дупел вигрібає? Лапою? Звичайно ж, лапою! Ну не витирати ж її об траву, якщо вона медом вимащена. Краще вже обсмоктати. Щоб така смакота даремно не пропадала. Я й сама так робила б, якби мене хтось до того меду допустив. Смачно ж, мабуть! Чи крило, чи лапку смоктала б...
Але скільки б тобі мед не снився, від цих снів ще ніхто не наситився. Швидше, навпаки. Коли після такого смачного сну прокидаєшся, то тебе такий голод мучити починає, що й не розповісти про нього... Про це я й сама знаю. Нікого й розпитувати не потрібно.
Так сталося і з маленьким Ведмедиком. Коли він після таких солодких сновидінь прокинувся, то у нього в животі  все аж гуркотіло від голоду. Навіть смоктання лапки не допомогало. Адже меду на ній не було. На ній взагалі нічого не було. Лише піщинки та мокра глина. Та чи можна цим втамувати голод?..
Ледве дочекався тоді Ведмедик, поки мама-Ведмедиця наїлася і дозволила йому попити тепленького молочка. Але навіть після цього він твердо вирішив наступного ж дня зайнятися пошуками меду. Щоб не даремно снився!

Розділ 2. Знайомство з осами

Щось вирішити і пообіцяти собі самому неодмінно це "щось" зробити не так вже й важко. Ну, от що мені варт вирішити навчитися літати хвостом наперед? Та зовсім нічого не варт! І пообіцяти собі можна, що здійсниш свою мрію і цілий світ тим здивуєш. А спробуй, зроби! Навіть не намагайтеся. Я це по собі знаю. 
Що? Чи пробувала я? Звичайно, що пробувала! Я багато чого у своєму життя пробувала. І не лише з їжі… 
По молодості своїй про які тільки дурниці не мрієш і яких обіцянок сама собі не даєш! Це тільки з роками стаєш хоча б трішки розумнішою. Тоді вже на різні дурниці часу не витрачаєш. По крайній мірі на такі, на які колись, раніше, немало цього самого часу витрачено було. То ж чи варта дивуватися Ведмедикові, який у цьому світі ще нічого не знав і не бачив?
Йому так хотілося меду, що він вирішив неодмінно його знайти і вдоволь ним поласувати. Як би там не було, а мед він повинен знайти! Адже десь він має бути …
А де ж ти його знайдеш, той мед? У Лісі лише початок квітня. Бджоли за зиму свої літні запаси давно вичерпали. Самі тепер голодні сидять і про справжній мед тільки мріють. Правда, вони не лише мріють. Вони ще й дуже багато працюють, щоб ці свої мрії здійснити. 
Бджоли тепер лише перші взятки з вербових «котиків» беруть. Але про це жодна бджола Ведмедикові нічого не говорила. Звідки ж малюк міг про це знати? Йому ж просто хотілося меду. От він і пішов його шукати. 
Щоб знайти мед, потрібно спочатку знайти бджіл. Тільки не тих, які іноді на якусь квіточку сядуть. Для пошуків меду потрібні саме ті бджоли, які у дупло своє залітають. Які квітковий нектар у свої засіки носять. Адже саме у своєму будиночку бджілки цей нектар на мед перетворюють. Смачний-пресмачний мед.
Навіть якщо зайдеш таке місце, то це зовсім не означає, що там обов'язково є мед. Адже потрібен час, щоб квітковий нектар визрів і на справжній мед перетворився. Та й не візьмеш його просто так, як би тобі не хотілося. З бджолами ще ніхто і ніколи не зумів домовитися. Вони добровільно свої комори ні перед ким не відчиняють. 
Ведмеді зазвичай тільки грабують бджіл. А ті їм мстяться, як тільки можуть. Жалять і в ніс, і в губи. А якщо дістануть, то й в інше місце ужалять. Щоб грабіжникові якнайбільше дошкулити! Щоб до чужого меду його більше не тягнуло.
Ведмедик про ці тонкощі полювання за бджолиними запасами нічого не знав. Звідки він міг про них дізнатися? Адже ні тато, ні мама про це йому розповісти ще не встигли. 
Якби у мене запитав, то я йому хоча б щось пояснила. Але тоді він ще ні з ким у нашому Лісі не встиг познайомитись. Тому й соромився звертатися до будь-кого з розпитуваннями. От і пішов він сам свою щастя шукати. А коли щось шукаєш, добре не знаючи що саме, то зазвичай нічого й не знаходиш.
Бджіл у нашому Лісі чимало. Особливо – коли липа розцвіте. Тоді веселий бджолиний дзвін над всім Великим Лісом стоїть. Ніби пісня Літа над землею пливе.
Але тепер – не літо. До липового цвіту ще ой як далеко. Та що там про липовий цвіт говорити, якщо ще навіть черемуха не розцвіла. А з квітів лісових - лише останні підсніжники та зрідка перші фіалки весняному сонечку посміхаються. Одні тільки верби свої пухнасті котики розпустили. Та ще з ліщинових сережок жовтенький пилок від легкого вітерця обсипається. Саме з них, з верби та ліщини, й беруть бджоли свої перші взятки.
Ведмедик спочатку на стару вербу заліз. Тому що над її квітами роїлося багато бджіл. Бджолиний дзвін для малюка був справжньою піснею. Але спробуй впіймати бджолу однією лапкою! Чому тільки однією? Тому, що задніми Ведмедик у стовбур дерева впирався, а однією з передніх повинен був триматися за гілку. Щоб не впасти. Доводилось тільки однією бджіл ловити. 
Щоб здогадатися до цього, навіть його куцого ведмежого розуму вистачило. Та й де ви бачили ведмедя, який сидів би на дереві і плескав у долоні? Особисто я не бачила. Хоча  чимало на світі пожила. І ви ніколи не побачите. Хоча б тому, що ведмеді на концерти не ходять. Тому й не плескають ніколи в долоні. А якщо на дерева іноді й лазять, то лише для того, щоб бджолині дупла дерти і мед з них діставати. А для цього їм і однієї лапи вистачає. 
Але малюк не до бджолиного дупла ліз. Він просто хотів спіймати кілька бджілок і пожувати їх. Він гадав, що вони з медом…
Однак, на вербі йому не пощастило. Жодної бджоли він там не спіймав. До того ж, і сам мало на землю не звалився. Самі спробуйте похитатися на тоненьких вербових гілках. Не просто посидіти на вербі, а швидкокрилу бджідкутам спіймати. Можете мені повірити, що нічого у вас не вийде. Навіть не намагайтеся.
Після невдачі з вербою Ведмедик спробував залізти на ліщиновий кущ. Але його тоненька гілка відразу ж почала нагинатися під його вагою і повільно-повільно зігнулася до самої землі. Ведмедик навіть злякатися не встиг, а вже внизу опинився. Зігнута його вагою гілка тепер була на землі. Але бджоли чомусь на неї не летіли. Довелося йому й ліщину облишити.
Не вірите, що ведмедям тільки мед сниться? Навіть маленьким ведмежатам? Звідки ж Ведмедик міг знати про бджіл? Міг би й за мухами з таким самим успіхом полювати. Але ж на мух та комарів він навіть уваги не звертав. Тільки за бджолами ганявся. 
Може, від них якийсь запах медовий йде, який тільки ведмеді відчувають? Я про те не відаю. Тому що на запахах нічого не розуміюся. Але, як би там не було, Ведмедик полював саме за бджолами.
Засмутився наш малюк. Адже меду так хочеться! Сів на галявині та й давай навколо себе роззиратися. Недовго й придивлявся. Помітив, що біля кущика фіалок бджоли також кружляють та постійно на квітки сідають. Підібрався він до квіток і завмер над ними. І таки дочекався. На першу бджілку обома лапками кинувся. Придушив її до землі і спіймав. Ковтнув, але навіть смаку її не відчув.
Час від часу йому вдавалося прибити лапкою ще якусь бджілку. Він довго жував комаху, вважаючи, що це і є мед. Та особливого задоволення від того делікатесу не отримав. Адже у бджолах – ні смаку, ні наїдку. Тим більше – для ведмедя…
Особисто я до бджіл, як до можливої їжі, байдужа. Тому не можу стверджувати, смачні вони чи ні. 
Ведмедику бджоли також не сподобались. Тому й ловити їх розхотілося.
Не знаю, як де, але у нашому Лісі мед ще й оси збираютт. Вони ще зліші за бджіл. Літом навіть ведмеді зв’язуватися з ними не бажають. Особливо, коли є що їсти. А ранньої весни дорослий ведмідь від ос не відмовиться. Особливо – від їхніх личинок. Але старі ведмеді хитрі. Вони вже життям навчені і тому з осами розправляються вміло.
Знайшовши осине гніздо, ведмідь у першу чергу б’є по ньому лапами. Так він намагається приглушити дорослих ос. Щоб ті його вжалити не могли. А вже потім косолапий ласує цим осино-гніздовим місивом.
Але маленькому Ведмедику такі хитрощі не були відомі. Тому він і не намагався хитрувати з осами. Коли він побачив осу, та саме залазила у свою нірку. Ведмедикові так хотілося їсти, що він відразу ж почав її розкопувати. Я сама здивувалася з того, що він так землю рити може. Ніби у крота якогось навчився…
Не довго й до гнізда добирався. Але меду там не знайшов. Оси його навіть влітку не так вже й багато мають. А що там про весну казати? Правда, маленькому ласунові трапилось кілька личинок. Їх він з'їв з задоволенням. 
Але Ведмедик зовсім не очікував такої злості від цих маленьких смугастих створінь. Не меньше десятка їх вилетіло із зруйнованого гнізда і з неймовірною люттю накинулось на малюка. Він закричав від болю і з переляку рвонув від цих гострих злючок куди очі бачать. Аж кущі калини за ним залопотіли. А всі, хто траплявся на його шляху, намагалися на різні боки повідскакувати.
Біжить малюк, лапками від ос відбивається. А ті його жалять і жалять своїми гострими піками. Ще й так жалять, що впору "Рятуйте!" кричати. Хоч у минулорічне листя з головою пірнай. Але там навряд чи сховаєшся і від злої біди порятуєшся. Ведмедику тоді й невтямки було, що він сам на себе ту біду накликав.
Оси значно розумніші за бджіл. І у сто разів безжалістні. Вони не будь-куди жалять, а тільки у ніс та в губи. Ще й в очі лізуть – ніяк не відгониш. Якнайдошкульніше намагаються грабіжникові за вчинений ним розбій відомстити. Щоб до нових віників пам’ятав! Щоб ніколи більше до них не сунувся.
Ведмедик і на задні лапки піднімався, і передніми перед собою махаі, і на чотирьох від ос втікав, і колобочком по землі котився. Нічого не допомагало. Так його злі оси покусали, що й очей не видно було. Ніс і губи так розпухли, що за землю чіплялися. Тільки тим і врятувався, що несподівано звалився у річку.
Оси води не люблять. Тому що плавати їх ніхто не навчив. До того ж, мокрими крильцями їм важко махати. Довго так не політаєш. А якщо впадеш у воду, то навряд чи й виберешся. Тут і злість осина не допоможе. Тому саме у воді найкраще від них рятуватися. Тільки про це потрібно наперед знати. А наш Ведмедик того й не знав. Якби річка на його шляху не опинилася, то було б йому ох як не солодко…
Покружляли оси над бідним Ведмедиком, погуділи над ним сердито, наспівуючи своїх переможних пісень, та й геть полетіли. Потрібно ж їм було нове гніздо будувати. Чи старе відновлювати. Не вічно ж над ведмедем гудіти.
А наш малюк тоді був таким наляканим, що з води вилізти боявся. Хоча й тремтів весь – з голови до п’ят. Чи то від холоду, чи від переляку. Але вилазити з води боявся. 
Потрібно сказати, що він навіть не бачив, як саме йому на берег вилазити. Адже його очі так запливли від осиних укусів, що йому навіть лапками доводилось повіки відтягувати, щоб бодай щось побачити.
Такою була його перша спроба скуштувати меду. Дуже невдала спроба. Після неї він на все життя засвоїв, що ос чіпати не можна. Навіть тоді, коли дуже меду хочеться.
А те, що він у річку так несподівано вскочив, добру службу його зіслужило. Він там від ос врятувався. А це не аби-що! 
У воді було мокро і холодно. Та набагато краще трішки померзнути, ніж терпіти болючі осині укуси. До того ж, від холодної води пухлина на його мордочці почала поступово спадати і він хоча б щось зміг побачити. А то не знав би, куди додому йти. 
Наша річка тоді не лише Ведмедика від ос захистила. Вона йому й голод вгамувати допомогла.
Так-так! Не дивуйтеся. Адже коли Ведмедик з розгону шубовснувся у річку, він упав на велику щуку. Оглушена, вона з переляку підстрибнула вгору і впала на берегову траву. Напевно, сильно приглушив її наш малюк. Щука так і не змогла впоратись з шоком і залишилася лежати на березі. 
Ведмедик вперше в житті ласував рибкою. Вона йому дуже сподобалась. Хоча й не мед, але ж як смачно! І наїстися можна. Та найголовнішим було те, що вона не  кусалася, як ті зловредніе оси...

Розділ 3. Невдала риболовля

Ні для кого не секрет, що ведмеді – неперевершені лежні. Якби вони могли обходитися без їжі, то навіть літом впадали б у сплячку. Або просто лежали б з закритими очима. І зовсім не рухались би. Тільки б ніхто їх не зачіпав і не набридав їм.
Розповідала мені одна знайома Чапля, що десь у теплих краях живуть лінивці. Так вони, ці лінивці, і вдень, і вночі сплять. З’їсть якусь комашку – і спить. Пожує кілька листочків – і знову кольорові сни дивиться. 
Комусь іншому я б не повірила. Але Чаплі вірю. Фантазеркою вона ніколи не була. Її за правдивість всі в нашому Лісі поважають.

Далі буде...