Сповідь  алкоголіка

Колись я звавсь Семеном. Мав сім’ю.
Бродила  у  мені  козацька  сила.
Та з пляшкою здруживсь – і досі п’ю.
Усе  в  моїм  житті  перемінилось.

Давно було це… Може рік, чи п’ять…
Чи всі п’ятнадцять в безвість відлетіло…
Колись  синочка  вчив  книжки  читать.
Тепер – не знать, куди й сім’я поділась…

Колись  я  на  заводі,  за  станком
Виконував  на  сто  процентів  норму.
Тепер  пляшки  збираю  за  ставком, -
Щоб промочить «чорнилом» спрагле горло.

Сусіди  відцурались.  Сивина
Укрила  чуб.  Зів’яла  давня  сила.
Трясуться  й  руки  й  ноги  від  вина.
На вулиці прозвали «Дід Чорнило».

У  хаті  вітер  бродить,  як  в  хліву,
І від дощів вже стеля геть прогнила.
Я  ж  лиш  як  п’ю,  тоді  й  живу.
Жива  вода  для  мене  це  «чорнило».

Тепер  дружок  у  мене  вірний  є.
Мені з ним в цьому світі легше жити.
Він,  як  і  я,  можливо,  з  горя  п’є.
А,  може,  з  радості,  як  є  що  пити…

Та  як  забрали  нас  з  моїм  дружком,
Коли  вітрину  ми  в  кафе  розбили
Й  черговий  записав  у  протокол
В графі, напроти прізвища, «Чорнило»,

Задумавсь  я  над  плинністю  життя
Протверезів. В очах від болю темно.
Це  ж  стільки  літ  пішло  у  небуття!
Невже  я  жив  на  світі  цім  даремно?

Скажіть  же,  люди,  винен  хто  у  тім,
Що  все  життя  я  заливаю  очі?
Що п’ю чи сам, а чи з  дружком  своїм
Гірке  вино,  чи  хочу,  чи  не  хочу?..

Хто  винен  в  тім,  що  прізвище  своє
Забув  давно?  Вино  його  розмило.
Подумайте,  хто  ту  гидоту  п’є, -
Приліплять й вам це прізвисько – 
                                                «Чорнило».