Карасі у криниці

У саду мого дідуся була криниця. Цікава, скажу я вам, криниця. Я такої більше ніде й ніколи не бачив. 
Колись на її місці було звичайне джерело. Із земних глибин воно знайшло собі вихід на поверхню, ближче до сонечка. Дідусь обложив джерельце дубовими брусочками у вигляді криничного зрубу. Та так щільно поєднав між собою ці брусочки, що вода у щілини й не просочувалась. Їх навіть не видно було, ті щілини. Не даремно ж дідусь Василь вважався найкращим теслею у селі. От і криницю над джерельцем сотворив усім на диво.
Чиста водичка повністю заповнила складений дідусем зруб. Витікала вона з нього по спеціально пристосованому жолобу. А вже від кринички невгамовним струмочком бігла до невеличкої річечки, що протікала луками за бабусиним городом.
Вода у криниці була надзвичайно смачною. А холодна яка! Аж зуби ломило. Щоб полити грядки, воду з кринички ще з ранку наносили у велику металуву бочку, яка майже до половини була прикопана в землю. У бочці вода за день нагрівалася, і тільки ввечері ми поливали і огірки, і цибулю, і помідори, і всі інші овочі, що росли на бабусиному городі.
Пам'ятаю, тоді у мої обов'язки входило кожного ранку наповнювати бочку водою. Хоча ця робота займала чимало часу, виконував я її з великим задоволенням. Адже від її результатів залежав урожай овочів на грядках. 
Кожного разу потрібно було перенести не менше двадцяти відер води. Носив я її не більше, ніж по піввідра. Адже я тоді тільки другий клас закінчив. Малий ще був для такої роботи.
Зате потім у мене була цілковита воля! До самої ночі. Чи на річку з хлопцями купатися, чи рибу ловити, чи за грибами у зарічний ліс. Ліс той був рукотворним. Сосновим. Після війни моя мама і такі ж, як вона, молоденькі дівчата його садили. Молодим сосенкам тоді ще й по двадцять літ не минуло. І майже під кожною з них нас з нетерпінням очікували дружні сімейки симпатичних молоденьких маслючків.
Якось ми з хлопцями домовились піти ранком до лісу. Тому я вирішив наповнити бочку водою ще з вечора. Ношу воду, а за одне й відра рахую. Тут і дідусь, повечерявши, у садок вийшов.
-    Ти дивись, онучку, воду носи, та карасів наших з криниці відром не вичерпай!
-    Яких таких  карасів, дідусю? – розгублено запитав його я. – Хіба ж карасі у криницях живуть?..
-    Не знаю, як в інших, а у нашій криниці живуть, - посміхається в бороду дід Василь. - Де узялись, про те не відаю. Але є їх там не менше десятка. А, може, й більше вже.
Дідусь кудись пішов по своїх справах, а мені ті карасі спокою не дають. Підбіг до кринички, вдивляюся у її прозору глибочінь, але нічого, крім самої води, там і не бачу. Хіба що моє власне відображення на мене ж і дивиться. Тільки вже із води. І жодного тобі карася! Не те, щоб цілий десяток...
Пішов я у мами про карасів питати. Але вона про них нічого не знала. А от бабуся дідові слова підтвердила.
-    Є, - каже, - карасі у криниці. Вже кілька років там живуть. Дід Василь їм навіть хлібця час від часу підкидає. Та вони й так там знаходять, що поїсти. Водорослі, які тиною називаються, там ростуть. От вони їх і об'їдають. Але й від дідових гостинців теж не відмовляються.
"Дивина якась, та й годі! - подумав я тоді. - Карасі - у криниці! Кому скажи - не повірять".
Але дідусеві й бабусі я вірю. Якщо сказали, що є, значить є. От тільки як же їх там розгледіти? Де вони там ховаються, що їх зовсім не видно?..
Тепер я тихо-тихо підкрадався до криниці і обережно заглядав у неї. Але карасів там не було. Я намагався підібратися до криниці навприсядки, а потім різко піднімався і заглядував у її глибину. Та результат був тим самим. Не видно карасів - і все тут! Ніби вони всі в річку втекли.
-    Дідусю! А де ж ті карасі? Щось не видно їх у криниці, - не витерпів я, щоб знову не розпитати про те диво дивне, як тільки дід Василь, вже пізно ввечері, повернувся додому. – Як я не приглядався, а жодного так і не побачив. А ви говорите - цілий десяток.
А дідусь сміється:
-    Ну, може й не десяток. Може вже й більше їх там плаває...
-    Так нема ж ні одного!..
-    Є, онучку, є! Просто, вони тебе бояться. От і ховаються від тебе. Ти ж відром у криничці хлюпощешся, спокій їхній порушуєш, розлякав їх, мабуть, усіх. От вони від тебе у тині й ховаються. У ямках різних на дні укриття та захисток для себе знаходять. Тому й не бачиш ти їх.
А ти, як завтра з лісу прийдеш, шкірку хліба візьми, та на воду її обережно поклади. А тоді залізь на вишню, ягідки стиглі їж і на криничку поглядай. Може, тоді й побачиш.
Я розгублено поглядаю то на маму, то на бабусю. Ніби підтримки у них шукаю. А бабуся й каже:
- Підемо, внучку, завтра разом до криниці. Карасики мене вже давно знають. Вони мене не бояться. От я й покладу їм шматочок хлібця. А ти, як дід підказує, тим часом на вишню залізеш і будеш дивитися. Карасі обов'язково до хліба припливуть. Звикли вже ним ласувати.
Ще жодного разу похід до лісу не здавався мені таким тривалим. Хоча й грибів було вдоволь, але не терпілось мені тоді якнайшвидше на карасів у криниці подивитися. А хлопцям нічого розповідати я не наважився. Поки сам у всьому не переконаюсь. А то ж засміють. Ледве дочекався, поки всі свої відерка маслюками заповнили.
Бабуся, як і обіцяла, сама віднесла і поклала хліб на поверхню води. Ще й мене самого на вишню підсадила. Сижу я, зручно вмостившись на гілці, ягідки стиглі до рота кладу, час від часу на воду поглядаючи. А вишеньки такі смачненькі! Такими вони лише в дитинстві бувають…
Довго карасі на поверхні не з'являлися. Наче дійсно когось боялись. Я вже й вишень наївся. Навіть злазити на землю зібрався. Та раптом у криничці щось хлюпнулось. Потім ще раз. І ще... Дивлюсь, а це справді карасі до ласощів підпливли. Зібрались біля хліба, і давай його зі всіх сторін общипувати. Я аж рота роззявив від здивування.
Є! Є-таки карасі у криниці! Правду дідусь сказав!..
Довго ще я сидів тоді на вишні, зачаровано спостерігаючи за карасями. Був саме час обіду. Сонечко в небі високо стояло. Його промені пронизували воду в кринриці ледь не до самого дна. Тому й видно було все, як на долоні.
Карасів особливо добре було видно тоді, коли вони спокійно обсмоктували шкірку хліба, не штовхаючи один одного. Коли ж якийсь із них починав хуліганити, намагаючись відірвати для себе більшу порцію, він висмикував її з загального шматка, збурюючи при цьому воду. Тоді по поверхні води у криниці розбігалися легенькі хвильки. Ніби це була не звичайна криниця, а якась відкрита водойма, де вітер підняв невеличке хвилювання. У такі миті карасів було видно погано. Тому я подумки прохав кожного з них не бути занадто жадібними і спокійно обсмоктувати хліб.
Так я переконався у тому, що карасі в криниці все ж таки є. 
Але я не був би справжнім рибалкою, якби не спробував спіймати бодай одного з них.
Того ж дня, вже ближче до вечора, коли сонце почало хилитися до обрію, я прийшов до криниці на риболовлю. Тихенько підкравшись до неї, я тільки з третьої спроби примудрився закинути свою снасть точно у центр водного дзеркальця. Мій поплавок трішки постояв на поверхні нерухомо, а потім несподівано смикнувся і поплив до зруба, поступово все глибше й глибше занурюючись у воду.
Я підсікнув. Вода у криничці збурилась. Як у найсправжнісінькі, коли підсікаєш рибу. Підхоплений жилкою, з криниці вистрибнув самий справжній карась. Пролетівши під вишневими гілками, він впав на траву і затріпотів там всіма своїми  плавниками. Карась був чималим. Такого мені навіть у річці не часто ловити доводилосб. А тут - з криниці...
Тришки помилувавшись карасем, я обережно зняв його з гачка і відпустив свого бранця назад, у криницю. Ніби не вірячи так несподівано дарованій волі, карась якусь мить постояв на поверхні води, а потім хляснув по ній хвостом і одразу ж зник у таємничій глибині.
"Нехай плаває, - подумав я тоді. - Це дідусеві карасі. Йому ними й розпоряджатися. А я собі й в річці спіймаю".
Давно вже немає на світі ні бабусі моєї, ні дідуся. Їхню стареньку хатинку купили зовсім чужі люди. Чи стоїть ще у тому саду диво-криниця, і чи живуть у ній ще карасі мого дитинства, я не знаю. Але й досі згадуються мені і оточений садовими деревами будиночок дідуся Василя і бабусі Анни, і дивовижна криничка під вишнею, криничка, у якій колись жили карасі.