Щука «під градусом»

За що я більше за все люблю рибалку, так це за її непередбачуваність. А ще за те, що на рибалці досить таки часто трапляються різні комічні ситуації. Про такі випадки потім все життя згадуєш. От про один з них я й хочу вам розповісти. 
Зазвичай ми сповідуємо тверезий спосіб життя. Спиртного на рибалку не беремо. Хіба що, коли на ночівлю їдемо. Тоді, під юшку з димком і комариним дзвоном, і сто грамів не завадить. Якщо ж збираємося на день, то ні юшки не варимо, ні випивки собі не дозволяємо. По крайній мірі, за десятиліття моєї рибальської практики я на пальцах одієї руки можу випадки виключення з цього правила порахувати. Для когось це може здатися неправильним. Але, як на мою думку, спілкування з природою повинно на тверезу голову відбуватися.
Але того разу мало місце виключення з правила. Була! Була на трьох пляшка біленької. Чекала своєї черги.
Ловили ми тоді на одній із стариць Дністра. Хоча, сказати "ловили" – це надто сильно сказано. Якщо дивитися правді у вічі, то ми тільки намагалися щось спіймати. Ми цього хотіли, ми до цього прагнули. Але - безрезультатно. Ні окунь, ні щука на наші спроби виманити їх з прохолодної глибини ніяк не реагували. Що ми тоді тільки не робили! Куди тільки не закидалили свої вудки! Але результат був аналогічним тому, якби ми їх взагалі з чохлів не виймали.
Так, без єдиної покльовки, проходили ми над водою мало не до самого обіду. Вже й у самих апетит не на жарт розігрався. А у місцевих щук і окунів ніби великий піст настав.
Я перший не витримав такої наруги над собою. Покликав своїх товаришів до себе.
-    Пішли, хлопці, по сто грамів вдаримо, от і день веселішим стане.
Розчаровані невдачею та добре виголоднілі, мої друзі не змусили себе довго чекати. Покидали свої вудки, куди попало, і прийшли до мене.
До того часу я, втративши віру в удачу, вже з півгодини сидів на одному місці, закинувши у воду всі свої вудки і час від часу поглядав на поплавки. А друзі мої весь цей час бігали навколо стариці, все ще сподіваючись догнати своє рибацьке щастя. Їхні речі вже давно лежали біля мене. Тому й обідати вирішили на чистому березі.
Шуткуючи з приводу чергової невдачі, я тоді проголосив тост-побажання про те, щоб риба хоча б час від часу відповідала взаємністю на нашу любов до неї і щоб не обходила стороною наші гачки. 
І що б ви думали! Не встигли ми по чарці випити, як один з моїх поплавків стрімко пірнув під воду, сигналізуючи про першу того дня покльовку.
Я підсікнув, не відходячи від нашого похідного «столу», і вивів на поверхню води досить гарну щучку вагою не менше кілограма. Один з друзів тут же підхопив її у підсак, а другий привітав мене з успіхом.
Після цієї покльовки моїх друзів від обіднього столу ніби вітром здуло. Знову побігли свою удачу ловити. Адже я спіймав. А вони що, лисі? 
Тільки й ця спроба виявилась безрезультатною. Хвилин двадцять берегом бігали, а толку ніякого. І у мене теж нічого…
Я знову їх до столу кличу. Треба ж пообідати по-людськи!
Прийшли мої друзі. Щось у рот вкинули. Та тільки по чарці випили, як у мене знову клюнуло!..
Ця щука була не меншою від першої. І вона знову розбудила пригаслий вже азарт у серцях моїх друзів. Так до своїх вудок побігли, що мало пляшку не перекинули.
У мене вже риба є. А у них – жодної покльовки на двох. Тому я й пожартувати з ними можу.
-    Мужики! Та йдіть до мене! Свої вудки тут закиньте. Може, вона сьогодні тільки після чарки клює?..
Жарти жартами, а друзі мої вже на мене скоса поглядати почали. Чому це у тебе клює, а на нас і не дивиться?.. 
- Так тому й клює, - відповідаю, - що я більше, ніж ви, її люблю і поважаю.
Знову нічого не спіймавши, хлопці прийшли до мене і закинулили свої вудки майже поряд з моїми.
-    Ну, що?!. Наливай! Подивимось, чи дійсно вона сьогодні тільки на твої тости клює...
Хочете – вірте, а хочете – ні! Це вже ваша особиста справа. Але я з приводу рибалки фантазувати не люблю. Хто хоче, може сміятися. Або круте слівце сказати, як мої друзі тоді. Але й третя щука клюнула саме мені і саме тоді, коли ми по третій чарці випили. Ця вже була трохи більшою від перших. Мої домашні ваги показали півтора кілограми.
-    Ну, це вже справжнє свинство! – не втримався мій швагер Володя. – Ти що, познущатися над нами вирішив?!.
-    Та хіба ж це я? – відповідаю йому. – Я ж їх на гачок не чіпляю. Самі клюють. Це самі щуки чомусь вас сьогодні не жалують. Може, ви чимось образили їх?..
Але, як не шуткуй, а друзі мої вже всерйоз нервувати почали. Та хіба ж я винен у тому, що сьогодні мій день? Адже і вудки у нас практично однакові, і живців з однієї банки беремо. Але у мене вже три покльовки було, а у них зовсім нічого.
Дивлюсь я на свої поплавки і на обід наш недоїдений скоса поглядаю. І на пляшку, ще не допиту…
-    Пішли, - кличу їх, - доп'ємо вже залишки. Може, тоді й вам клювати почне?..
Прийшли. Сердиті обоє. Ніби це я у них щук відібрав, а не сам зловив. Гарним настроєм вже й не пахне.
-    Давай, давай! Подивимось, чи клюне тобі ще хоча б раз!..
Складалася думка, що вони тоді у будь-яку містику повірити були готові. Я сам досі дивуюся, чому це щуки тоді тільки мені клювали? Та як їм було пояснити, що я до того зовсім непричетний? Все одно не повірять.
Розлили ми з пляшки залишки горілки, а друзі мої і не п'ють. То на мене дивляться, то на мої поплавки. Навіть про свої вудки забули. Тільки на мої дивляться.
-    Ви що, експеримент поставити вирішили?
-    Ти, давай, пий, пий! А ми подивимось, чи клюне тобі ще...
І такі сердиті обоє – от-от бити почнуть. А у мене душа співає. Хоча й розумію, що гріх сміятися над чужою бідою, але нічого вдіяти не можу. Підколюю їх, як тільки можу.
Випив я четверту чарку. А друзі мої не п'ють. Дивляться, що ж далі буде. Ніби від мене дійсно щось залежить.
-    Ну, що, не клює! – недобро так посміхаючись, процідив крізь зуби Євген. – Ти ж казав, що після кожної чарки щуку спіймаєш. 
А я вже в кураж увійшов.
- Такого я не говорив! А от четверту зараз спробую спіймати…
Беру одну зі своїх вудок і йду до старої, розлогої верби, що роздвоєним стовбуром нахилилася до самої води.
-    Тут, - кажу їм, - у мене ще ніколи покльвки не було. А зараз клюне...
Не встиг мій поплавок на воді, як слід, стати, як ще одна зубаста схопила малька і потягнула всю снасть за собою. Цю також Євген допоміг у підсак взяти, так як я не ризикнув її через стовбур дерева перекинути.
Такого знущання над собою Володя не витримав. Згадавши нечисту силу, він змотав свої вудки і подався додому. Як не вмовляли ми його залишитися, він нас так і не послухав. Поїхав.
Євген виявився більш стійким. Він мовчки зібрав свої вудки і закинув їх поряд з моїми. Цілком можливо, що саме за цю стійкість і віддячила йому тоді стариця. Вона подарувала йому кілограмову щуку.
А я тоді ще одну спіймав. Правда, вже без чарки...