Кошик для душі

Повість-фентезі "У сутінках часу"

fand — Tue, 27 Sep 2016 20:01:05 GMT

Можна придбати у понад 100 інтернет-магазинах

Повість-фентезі "Третя зірка"

fand — Tue, 27 Sep 2016 19:59:06 GMT

Можна придбати у понад 100 інтернет-магазинах

Детективний роман "Десята заповідь"

fand — Tue, 27 Sep 2016 19:52:52 GMT

Можна придбати у понад 100 інтернет-магазинах

Шановні друзі! У Мультимедійному видавництві Стрельбицького вийшли три мої книжки

fand — Thu, 15 Sep 2016 20:24:59 GMT

детектив "Десята заповідь"

повість-фентезі "Третя зірка"

повість-фентезі "У сутінках Часу"

книжки можна придбати, як українською, так і російською мовами, у електронному вигляді (fb2, txt, epub, pdf) в інтернет-магазинах за адресами:
https://www.litres.ru/valer-y-fursa/
https://www.litres.ru/valeriy-fursa/
http://andronum.com/avtory/fursa-valeriy-ru/
http://andronum.com/avtory/fursa-valeriy/

Оповідання зі збірки "Стежки рибальські"

fand — Sun, 10 Apr 2016 20:23:52 GMT

Судаки для Макса

Рибачили ми якось взимку на колишніх гравійних кар'єрах. Як це нерідко буває у глуху зимову пору, клювало зовсім слабо. Можна було сказати, що день виявився нерибним. Вірніше – дрібнорибним. Тому що клювали виключно окуньці-матросики. Трохи більші від мизинця. Хоч у баночку з-під майонезу складай…
Вже до обіду мені та Ярославу Івановичу набридло бурити товстий лід і переміщувати окуньців з води на лід і назад – у воду. Вирішили ми припинити це безперспективне заняття і поїхати додому. Але до автобуса було ще майже дві години. Не стояти ж на дорозі у його очікуванні. Намірились ми тоді перейти на інше озеро, ближче до автобусної зупинки. Та й не без задньої думки. Гадалося нам, що там, на іншій водоймі, риба буде зовсім по-іншому ставитись до наших мормишок і блешень. Там-то ми вже точно «відстріляємось» за невдало проведений ранок.
Був з нами в компанії і "професор" Макс. Літ тоді йому було, як нам обом, разом взятим. Сили, звичайно, вже не ті. Але впертості і наполегливості у пошуках риби у нього на двох було.
-   Ні! – відповідає на нашу пропозицію Макс. Я залишаюсь! Свою рибу я ще знайду! А ви, слабаки, можете їхати! У жінки під боком, воно, звичайно, тепліше...
Сперечатися з Максом не було ніякого сенсу. Ми вже давно знали його впертий характер і знаходили можливості пристосовуватись до нього.
Зібравши свої вудки, направились на іншу водойму. Там нас, звичайно ж, чекає, не може дочекатися наша рибальська удача. Там ми обов'язково обловимо Макса по повній програмі і змусимо його позаздрити нашим успіхам...
На новому озері ми сіли на мілині, ближче до берега. Щоб до автобуса не надто далеко йти. На протязі півтори години ми у достатній мірі відвели душі на дрібних окуньцях. Спіймаєш з десяток таких "матросиків", потім згребеш їх знову у лунку, і далі рибачиш. Нічого вартого уваги ми тоді так і не зловили. Якщо вже день такий нефартовий, то він всюди такий, що на одному озері, що на іншому.
У автобусі Макса не було. Впертий чоловік, він тоді вирішив сидіти до самого вечора у надії знайти свою щасливу лунку і витягнути з неї щось зовсім незвичайне.
-   А, давай, розіграємо старого, - запропонував раптом Ярослав Іванович. - Щоб його заїло! Щоб більше від колективу не відривався…
Каюся! Не люблю нічого вигадувати і фантазувати на рахунок своїх уловів. Тільки один раз у житті й погодився товариша розіграти. І не тому, що хотілося похвалитися і рибальської ваги у чужих очах набрати. Швидше тому, що Макс і сам любив насміхатися над іншими. Особливо, коли риби у нього більше було.
А ще у нього був справжній талант оповідача. Він дуже любив хвалитися своїми рибацькими успіхами. При цьому, спіймана ним риба з кожним разом росла, росла, росла… Правда, не набагато. У три-чотири рази, не більше. Але найголовнішим у його розповідях було те, що з часом Макс і сам починав вірити у свої власні байки. Особливо, у значно більші розміри спійманої ним риби. У нього навіть приказки для таких розповідей були стандартними. Він завжди казав: "підсікнув – як у дуб...", або "я його водив-водив, а коли вивів на поверхню, то сам злякався. Голова, як праска… Грамів на триста карась..."
Вага риби та її розміри у Макса завжди були неспівставними. Адже голова трьохсотграмового карася до розмірів праски ніяк не дотягує.
Коли він розповідав про той самий випадок другого разу, він попередньо уточнював, чи не був ти часом свідком тієї його удачі. Щоб більш-менш ймовірну історію видати. Отримавши негативну відповідь на поставлене запитання, він впевнено сідав на свого улюбленого конька і повторював свою розповідь майже слово в слово, як і в попередні рази. От тільки карась у кінці його розповіді ставав важчим грамів на двісті... Іншого разу вага риби збільшувалась ще більше. Ну, а при ще одній розповіді Макс вже сам свято вірив у те, що його карась тоді був, щонайменше, кілограмовим...
От саме з огляду на цю негативну рису характеру "професора" я й погодився розіграти його. До того ж, мені тоді пригадалось, що найбільше може вразити Макса…
Справа у тому, наскільки я тоді знав, що за всю своє довге рибальське життя йому жодного разу так і не вдалося зловити судака. Навіть маленького! Він втрачав сон і позбавлявся дару мови, коли бачив цю рибу у когось із рибалок. Ще гірше він почував себе у випадках, коли судака хтось ловив просто у нього на очах. "Професор" заздрив таким щасливчикам такою чорною заздрістю, що об неї можна було вимазатись. Вона була ще чорнішою, ніж «Чорний квадрат» Малевича.
Саме на цій особливості його характеру ми й вирішили зіграти.
Наступного ранку ми всі їхали на роботу. На автобус я прийшов першим. Вслід за мною підійшов Макс.
-   Ну, що ви там з Ярославом Івановичем вчора спіймали?
А сам сміється. Видно, все ж таки вимучив якусь рибку з лунки. От і буде тепер над нами насміхатися та підколювати. Та не на тих попав!
-   Ми, як раз, і спіймали. До того ж, зовсім непогано. А у вас як?
-   Що ж це ви такого спіймали, що навіть «непогано»? – Макс навіть трішки зблід.
- Я одного судака взяв. Ярослав Іванович – три. Та ще десятка по два окунів гарних. По кілька обривів мали…
- Бре... – ледве видушив з себе Макс. На останній склад у нього навіть духу не вистачило – Не може такого бути!..
Автобус вже відправлявся, а Ярослава Івановича все ще не було. Чи не проспав часом? Так і належного ефекту від розіграшу не діждешся.
Ярослав Іванович зупинив автобус вже на дорозі. Я махнув йому рукою, і він сів біля мене.
-   Я вже доповів «професору» про нашу рибалку. Він мені не повірив. Чи вдав, що не повірив. Так що тепер справа за вами.
Не знаю, про що думав дорогою на роботу Макс. Своїми переживаннями він зі мною не ділився. Але мені чомусь здається, що райські птахи у його душі не співали.
-   Ярослав Іванович! Що це Валєра мені наплів про судаків ваших?
-   Чому зразу, «наплів»? – тримає марку наш товариш. – Ви ж знаєте, що він зовсім не фантазер. А судаків ми таки половили! Я трьох взяв, а йому тільки одного витягнути вдалося. Та зате – найбільшого. Кілограма на півтора. По кілька обривів мали. А ще окунів порядних наловили...
І все це – навіть оком не моргнувши. Так переконливо сказав, ніби це дійсно правдою було.
-   Де?.. – у Макса навіть голос зірвався від хвилювання.
-   Та неподалік від острова. Майже біля самого берега.
-   Але ж там мілко!..
-   Ну й що, що мілко. Не вічно ж судакам на глибині сидіти! Може він за мальком тоді на мілину вийшов. Але факт залишається фактом. Ми з ним там зустрілися...
Цілий тиждень нам Макс спокою не давав. Все про тих судаків розпитував та вмовляв на те ж місце наступного вихідного поїхати.
Хоча нам цього й не хотілося, але треба було якось викручуватись. Не зізнаватися ж у тому, що це був всього лише розіграш.
Наступної суботи ми добросовісно бурили лунки на нашому «судаковому» місці. Глибина там дійсно не перевищувала одного метра. Варту уваги рибу на такій навряд чи знайдеш. Адже середня глибина озера – метрів чотири. Навіть до десяти метрів ями є. От саме в них судаки й тримаються. А не тут – на мілині.
Ми з Ярославом Івановичем це знали. А от Макс був настільки налаштований на судака, що про перехід на інше місце навіть слухати не хотів.
Як і того разу, клювали тільки окуньці-матросики. Найбільший з них навіть десяти сантиметрів не мав. Не було у нас жодного бажання їх ловити. А нові лунки крутити – тим більше.
Може, для рибалок-початківців це навіть цікаво було б. Адже тренування яке! Для учасників змагання, де загальна вага спійманої риби значення має, це також справжньою знахідкою було б. Але нам така рибалка швидко набридла. У пошуках вартої уваги риби ми з Ярославом Івановичем пішли трохи далі, на глибину. А згодом взагалі перебралися на інше озеро.
Макс навідріз відмовився йти із «судакового» місця.
- Я тут сидітиму! Якщо судак тоді на мілину вийшов, то я й тепер його дочекатися можу.
Того разу нам таки трохи поталанило. До обіду по десятку хороших окунів і приблизно стільки ж мірної плотви спіймали. От тільки совість потроху заїдати почала. Адже Макс так і залишився на мілині сторожувати своїх судаків. Тому ми й направились до нього. Щоб хоча б додому разом поїхати.
Побачивши влаштований Максом розбій, ми просто вжахнулися. І було від чого! Адже наслідки нашого жарту виявились зовсім непередбачуваними.
З високо крутояру були добре видні результати Максової рибалки. У пошуках такого жаданого для нього судака він пробурив мало не сотню лунок. Він сидів серед них, як на великому решеті, і зосереджено тягав окуньців-«матросиків». Ніби воду тим решетом цідив. Поряд з кожною з його лунок лежала гірка таких «матросиків». А "професор" і далі викидав їх на лід одного за одним. І при цьому сердито бурмотів собі щось у прокурені, щетинисті вуса.
Добре, що тоді температура повітря плюсовою була. Нам з Ярославом Івановичем вдалося врятувати більшу частину того окуневого дитячого садка. Адже Макс їх всіх тоді на смерть люту прирік. А ми їх назад у лунки позгрібали. Попливли окуньці "професора" у своє підводне царство розповідати всім іншим рибам про недоброго рибалку, який їм на згубу забрів на їхнє озеро.
Макс того дня чи не вперше взагалі без риби додому поїхав.
Тижнів через три після тієї пам'ятної рибалки Ярослав Іванович запропонував мені повинитися перед Максом і чесно розповісти йому про наш жарт. Але я з ним не погодився. Не погодився, так як боявся, що нашого «професора» інфаркт може схопити. До своїх останніх днів він так і не довідався про наш розіграш.
Мені за той випадок й досі соромно. Але того, що зроблено, вже не повернути. А, може, й користь від того якась була? По крайній мірі, завдяки його лункам вся озерна риба мала чудову можливість чистим повітрям подихати.
Але більше ми собі таких жартів ніколи не дозволяли.

Оповідання зі збірки "Стежки рибальські"

fand — Thu, 07 Apr 2016 07:02:01 GMT

Полювальник

Цю історію нам дядько Микола про свого сусіда розповів. Вона краще від першої особи звучить. Тому я і вам про неї словами самого винуватця тих подій розповім. Даю йому слово.
Мене у нашому селі Полювальником називають. Не Мисливцем, а саме Полювальником. Це прізвисько трохи й образливе. Та що поробиш? Я в повній мірі на таке заслуговую.
Ні, ні! Тільки не подумайте, що я дійсно цілісінький рік по полях і лісах з рушницею бігаю і звірів-птахів там лякаю. Я, швидше, тихо помішаний. Мені б з вудкою десь на березі річки посидіти чи на тихому лісовому озері порибачити. А до зброї мене ніколи не тягнуло. Був час, старшина в армії про мене казав: "Якби всі, Петруха, так як ти стріляли, то нам ні заводів, ні фабрик не потрібно було б. У нас стільки звірини розплодилося б, що ми могли б раз на три роження таке сафарі для заморських багатіїв влаштовувати, що за виручені гроші наступні три роки після того жили б, приспівуючи... А там знову звірини розвелось би…"
Ні! Я рибалка. І аж ніяк не мисливець.
От і того разу, а це саме напередодні Різдва було, зібрався я окунів на ріці половити. Ви можете не повірити, але у нас такі окуні іноді попадаються, що в лунку не пролазять. Не хочуть у неї лізти, хоч ти плач! Так і гуляють по річці з нашими блешнями і мормишками.
З дому я вийшов, як тільки розвиднілось. До річки всього два кроки. Тому й поспішати особливої потреби не було.
Тільки я калітку за собою закрив, дивлюсь - на калюжі, що саме навпроти моєї хати, щось на кризі копирсається. Я аж присів з несподіванки.
Придивився уважно, аж це дикий кабан фігурним катанням займається. Слизько йому на кризі, і тому він ніяк на всі чотири стати не може. На передні підніметься - задні у різні сторони роз'їзджаються. А на задні стане - передні сковзаються і він рилом лід оре. Чудеса, та й годі! Такого ні в кіно, ні в цирку не побачиш. А льодове поле таки чимале. Ніяк кабану самостійно з нього не вибратися...
Дивлюсь я на те безкоштовне видовище, а наша ментальність, підленька така, починає мені на вухо нашіптувати: "Це ж скільки м'яса дармового саме до свят привалило! Невже, так його й залишиш?!. Навіть не спробуєш у бочечку його скласти?!."
Ну, ні! Це вже дудки! Такого залишати ніяк не можна! Вік собі не прощу, коли залишу!
Але як же ти його візьмеш? Адже це м'ясо все ще купи тримається. У купи цієї, яка кабаном зветься, ще й ікла величезні. А у мене в руках, крім плешні та вудок зимових, нічого й нема…
Та не залишати ж такого кабана! Адже забере хтось! Знайшов його я, а мені нічого й не дістанеться?..
Я тоді зовсім забув про те, що свого кабанчика тільки недавно заколов. Що до свят є й окіст, і ковбаси, і сальця-м'ясця доволі. Але потягнуло на дармівщину, що просто спасу нема. Не залишу - і все!..
А голова працює. Думки у голові крутяться. Та, хоч крутись, хоч вертись, а придумати нічого не можу…
Згадав я тоді, що у кума Івана рушниця є. Зрадів, і помчав до нього.
-Зобирайся, куме, швидше, - ледве переводячи подих, кричу йому з порогу, - кабан навпроти моєї хати на льоду застряг! Бери швидше рушницю, і прибігай. А я побіжу сторожувати, щоб хто інший на дармову свіжину не позарився!..
Біжу до калюжі, а капосний мій внутрішній голос знову мені нашіптує: "Кабана ти знайшов? Ти. А хто його застрелить? Іван застрелить. Отже, і здобич його, Іванова... А чи віддасть він тобі хоча б половину? Хто його знає?.. Може й четвертинкою обійтися… А може й зовсім нічого не дати. Іван, він такий..."
І що б ви думали? Доконав таки мене той клятий внутрішній голос. Щоб він пропав навіки! Біжу, й думаю: "Це ж я кабана знайшов! Я!!! А Іван тільки прийде, стрельне, і кабан його законним трофеєм стане. У нього, швидше за все, і ліцензія на відстріл дика є. Яка там половина? У кращому випадку, може віддати тільки хвіст та вуха?.."
"Ні! - думаю. – Треба якось самому впоратись".
А як ти з ним сам впораєшся, коли тільки плешня у руках? Але плешня у мене добротна! Міцна. Сам робив. Для себе, не для когось... Упораюсь!
От з такими думками підлітаю я до кабана, де й сміливість взялася! та з розгону – гах-х його плешнею по голові...
З таким самим успіхом я міг би й по залізничній рельсі вдарити.
Ручка моєї плешні тріснула відразу ж. Тріснула, і на дві половинки розлетілася. У руках залився тільки невеличкий уламок. Навіть не плешні, а лише її руків'я. Сама ж плешня відлетіла кудись на бік і покотилася по кризі ще далі. А сам я, втративши рівновагу після невдалого удару, так і хляпнувся прямо під кабана. Ногами вперед.
А кабану хоч би що! Ніби не по голові йому врізав, а тільки по щетині трішки погладив. Тільки й того, що лишній раз послизнувся і на передні ноги впав. Але у нього тих падінь, поки він сам на льоду борюкався, вже без ліку було. Так що, одним більше, одним менше, йому вже однаково.
Ох і вату, ох і вату робили раніше! Тепер що? Тепер юринда, а не вата. А та, яка раніше була – це вата! Вона, ця вата, і життя мені тоді врятувала. Скільки жити буду, ту вату хвалити не перестану!
Загнав тоді кабан свої ікла у мої ватні штани. Саме у те місце загнав, де... Ну, самі розумієте. Сантиметрів тридцять п'ять вище від колін. Саме посередині. Якби не та вата, то до дружини в ліжко міг би більше й не лягати...
А кабан зав'яз своїми іклами у моїх штанах, і відірватися не може. Напевно, трохи намоклу вату морозом прихопило. От і застрягли у ній кабанові ікла. Ні далі їх засунути не може, ні назад витягнути…
Ох, і почалось же тоді у нас фігурне катання! Тільки теперь вже – парне. Це була довільна програма, де в ролі більш сильного партнера виступав, звичайно ж, кабан. Адже це він мене по кризі возив. Та ще й як возив! Я тільки відбивався від нього, наскільки міг. Наскільки мені голосу вистачало. Бо ж ні руками, ні ногами нічого зробити не міг…
-   Відпусти мене, клята скотина! - хрипів я час від часу не своїм голосом, намагаючись якось вибратися з-під кабана. – Відпусти, а то ще гірше буде!..
А яке там «ще гірше»? Адже й так – гірше нікуди! Просто кричав, що само з язика злітало. Голова ж не працювала…
А він мене водить, водить... Та все колами, колами. То широкими колами, то зовсім вузенькими. Та об лід раз за разом мене б'є - то лопатками, то тазом, то ребрами, то голівонькою моєю безталанною…
-   Куві-куві-і! - вищить не менше за мене переляканий кабан. Але навіть мої ватні штани йому не в стані допомогти. Ноги його на них не затримуються. А ікла свої з них він ніяк витягнути не може. Тримає ті ікла моя вата, ніби цементним розчином їх прихопила. А кабан веде й веде мене все далі й далі. Як у самому душевному танці веде...
Намагаючись звільнитися від вати, кабан головою на всі боки весь час махає. Мотає нею, і б'є мною об лід, ніби лунку у ньому пробити зібрався. Добре, хоч лід досить грубим був. А то втопила б нечисть лісова. Пропав би ні за що, ні про що! А п'яту точку мені кабан тоді так набив, що я після того місяць сісти не міг. Ще й вся спина у синцях була. А що вже гуль на голові було, то їх і не порахувати. Адже вони одна в другу переходили...
Чи довго так кабан наді мною знущався, я й пригадати не зміг би. Не до того було, щоб на годинник дивитися...
Але прибіг таки кум Іван. Я вже про нього й забув зовсім. Прибіг, став неподалік, і не знає, що робити.
-   Стріляй, - кричу, - кумоньку, а не то він мене роздере!..
-   Та як же стріляти, - ледь не плаче мій кум, - коли ви, як одне ціле? Куди не встрелиш - у тебе попасти можна.
-   Стріляй, куди хочеш, тільки забери від мене цю скотину! Стріляй, а то надовго мене вже не вистачить!..
Зловчився таки якось кум, хай буде благословенна мама його (хоча й зловредна, скажу я вам, вона жінка!), зловчився і вистрілив кабану прямо під вухо. Не довго й дригався по тому. Затих. Кабан, звичайно, затих.
Я? А що я? Я до того часу також вже досить тихим був. Як то мовиться – тихіший від води, нижчий від трави. Слова вже мовити не міг. Але не тому, що кум у мене попав. Обійшлося, слава Богу! Ніяк повірити не міг, що від напасті такої врятувався...
Як там мій кум ікла кабанові з моїх ватних штанів витягав, про те я вам не скажу. Наче б то й бачив, але як би й не бачив... Не пам'ятаю. Ніби й не зі мною те все було. Головне, що звільнив мене кум, за що я йому до самої смерті вдячним буду.
Сів я тоді на лід. Відсунувся від кабана якнайдалі, а встати на ноги не можу. Все тіло тремтить, трясеться, як у лихоманці, і болить нестерпно, наче його через м'ясорубку пропустили.
Побачив Іван, у якому я стані, і пішов додому за санками.
-   Сиди, - каже, - старий дурню, тут і сторожуй свого кабана! А я за санками піду і «Швидку допомогу» тобі викличу.
-   Не треба, - кричу йому, - швидкої допомоги! День-два відлежуся, і заживе все, як на собаці. Кості, наче б то, цілі, а синці і гулі самі зійдуть.
Кум не сам за мною повернувся. Зі своїми синами прийшов. Вони нас з кабаном і доправили просто до мого двору. Мене пацани везли, а з кабаном Іван сам якось упорався.
Якими тільки словами не обзивав мене кум, коли допомагав роздягатися і в постіль мене вкладав! Хоча я й сам не такий вже простий, але таких слів, скільки живу, ніколи не чув. У жодному слівнику тих слів і виразів не знайдете! Навіть жінка моя, яка за словом до кишені ніколи не полізе, й та не мало можливості свої п'ять копійок вставити...
Кабана кум тоді поділив по-братськи. Залишив мені половину. Ще й ікла на шнурок начепив і на пам'ять мені подарував. Носи, мовляв, на шеї, і завжди пам'ятай, наскільки ти ще дурний у свої сорок з чимось там років...
Ця історія швидко селом розійшлася. А як же інакше? На те воно й село, що жодних секретів від нього не утаїти. Але на кума свого я не ображаюсь. А, може, це синочки його про мою пригоду всім роздзвонили? Адже так тоді сміялися, що навіть за животи трималися. Боялися луснути від сміху.
З того часу мене тільки Полювальником і кличуть. І старий, і малий тільки так і зве. Навіть сусідки Насті внучок, якого без року тиждень як від горщика відлучили, і той, капосник, як мене побачить, так і чіпляється:
-   Лозказіть, дядьку Поювайник, пло кабана...
Так що, шановні друзі-рибалки, якщо вам колись трапиться кабан на льоду, десятою дорогою його обійдіть. Не випробовуйте долю. Вона ж не завжди нам наші дурості прощати буде.

Оповідання зі збірки "Стежки рибальські"

fand — Sat, 02 Apr 2016 17:57:19 GMT

Сом на мотоциклі

Дядько Микола – наш хороший знайомий. Ми вже років двадцять з ним дружимо. Нерідко й рибалимо разом. Все нам у ньому подобається: і те, що він господар хороший, і що рибу ловити вміє. А особливо ми любимо його за те, як захоплююче він про свої пригоди розповідає.
Цю історію я з його слів переказую. Що у ній правда, а що домисли – судіть самі. Якщо щось і прикрашено трішки, то це на совісті самого дядька Миколи залишиться. Хоча особисто я знаю його, як людину правдиву і на дурні побрехеньки не здатну. Тому й пропоную це розповідь вашій увазі.
Давно це було. Років тридцять вже минуло, якщо не більше. Дядько Микола тоді ще зовсім молодим хлопцем був. Тільки одружився. Працював він тоді на цементному заводі. Зарплату немалу по тодішнім міркам отримував. От і купив собі один з перших у селі мотоцикл "Ява".
Хороший мотоцикл "Ява", швидкісний, по трасі, наче стріла, летить. Але купував його дядько Микола не для їзди по асфальтних дорогах. Для рибних своїх походів купував. А саме для рибалки не дуже зручним виявився той мотоцикл. Адже хороша дорога далеко не до кожної річки чи озера є. А от по польових путівцях, розбитих селянськими возами і тракторами, тисячі разів переораних коров'ячими ногами, на «Яві» не надто й розженешся.
Та Микола й до таких, не надто сприятливих умов пристосувався. Іноді навіть за тридцять-сорок кілометрів на рибалку їздив. Нові рибні місця шукав і річку нашу досліджував.
Того дня чи він поспішав куди, чи не було у нього часу на далекі свої місця поїхати, чи була на те якась інша причина, та сидів він з вудками на Дністрі, неподалік від свого дому. Сидів просто для задоволення. То коропчика невеличкого витягав, то окуньця, то плотвичку.
Вже й сонечко високо у небо підбилося, ранкові солов'ї відспівали-відщебетали. Почав він додому збиратися. Як раптом звернув увагу на переляканих качок на річковому плесі. Придивився до виводку уважніше, а каченята на всі боки розпливаються і кричать перелякано. Полічив їх, аж одного й нема. Тим часом злякана малеча вслід за мамою-качкою зі всіх сил до берега підгрібала.
"Таки п'ятнадцять ", - ще раз перерахував їх Микола. "Нема одного"...
Він почав оглядати небо над річкою у пошуках шуліки чи якогось іншого пернатого хижака, який міг би каченя забрати. Але небо було чистим. Одні тільки чайки над рікою носилися. Та вони каченят не беруть.
Качата тим часом вже до берега наблизились. Не більше трьох метрів їм подолати лишилося. Раптом щось як ударить між ними! Качата знов на всі боки так і приснули. І знову одного не дорахувався Микола. Зникло каченя, ніби й не було його зовсім.
"Чи не сам господар ріки пошуткувати вирішив?" –стривожено подумав тоді. "Сомові, якщо вже так качатина сподобалась, нічого не варт всіх перехапати"...
Ніби на підтвердження його догадки і сам господар річкових глибин на поверхні води вивернувся. Наче колесо по воді проїхало. Ще й хвостом на прощання по воді ляснув. І зник у глибині, поспішаючи перетравити свою здобич.
- Ах ти, душогуб клятий, - не втримався від міцного слівця Микола. – Почекай у мене! Я не я буду, коли тебе не спіймаю! За качат погублених і на тебе погибель знайдеться! Будеш своїм власним м'ясом за качатину розраховуватись…
Та пообіцяти щось спересерддя куди легше, ніж ту обіцянку виконати. Це ж вам не карась якийсь, недомірок. Річковий господар запросто на кілька пудів потягнути може. Це ж справжній звір! І сила його - неміряна...
Але Микола не з тих людей, які слова на вітер кидають. Якщо вже задумає щось, то обов'язково зробить. Ні часу свого, ні грошей на виконання задуманого не пошкодує. А що снасті відповідної на цього звіра нема, так то не біда! Снасті й самому виготувати недовго.
Вихід досить швидко знайшовся. Та його особливо й шукати не треба було. Метрів п'ятдесят міцного капронового шнура у нього вдома було. А гачок відповідний йому коваль у заводській кузні зробив. Ще й загартував його, як слід. І вигострив до необхідної гостроти. Йди, мовляв, рибаче, лови свого сама! Тільки, гляди, всю іншу рибу не розлякай...
Та Микола на насмішки коваля уваги не звертав. Спіймав дві ворони, пір'ячко з них повисмикував і злегка обсмажив над вогнищем. Саме на цей "делікатес" він і збирався річкового велета спокусити.
Великих сомів, в основному, вночі ловлять. Тому й вирішив Микола ніч проти неділі на річці провести і сома там посторожувати. А так як мотоцикл помити збирався, то й поїхав на своє полювання на ньому. Ніби відчував, що той йому хорошу службу послужити зможе. Батькові тоді жартома сказав, що буде на чому сома додому довезти. Щоб свій власний пуп не надривати.
Помив він тоді свій мотоцикл і поставив його на підніжку біля старої верби. А сам донки на мирну рибу закинів, дзвіночки на них начепив, після чого взявся за свою сомову снасть. Начепив на гак підсмажених ворон і шпурнув їх у річку. Туди, де сомова яма плавно у мілину переходила. А свій кінець донки якось підсвідомо, зовсім не думаючи про можливі наслідки і не вибудовуючи наперед ніяких планів, до багажника «Яви» прив'язав.
Коли вже добре стемніло, присів він біля верби, вогонь невеличкий запалив і сидить собі, ніч зоряну слухає. А тиша навколо – як у космосі. Тільки річкова хвилька про щось тихо шепочеться з берегами. Та час від часу риба на воді зіграє. Сама обстановка такої чарівної ночі або на філософські раздуми налаштовує, або на сон тягне.
Чи довго так сидів Микола, замріяно на зоряне небо поглядаючи, він потім і сам пригадати не міг. До дійсності його повернули якісь незрозумілі звуки, що несподівано увірвалися в чари літньої ночі. А йшли ці звуки звідкись з-за верби, від його «Яви». Ніби колесо об землю стукає. І раз, і другий, і третій...
"Так це ж сом схопив!" – блиснула стривожена думка. Мелькнула, і миттєво Миколу на рівні ноги зірвала. Так і кинувся до мотоцикла. А той вже мало з підніжки не падає...
У Миколи завжди голова швидко працювала. Тому й будь-яке діло завжди у нього швидко робилося. І того разу він не розгубився. Застрибнув на свого моторизованого коня, завів його з напівоберту і помалу почав рухатися. Першу передачу ввімкнув, на газ ледь натиснув, а мотоцикл нікуди їхати й не збирається. Колесо крутиться, буксує, а якась невідома сила Миколу разом з мотоциклом у воду тягне.
Тут рибалка й сам злякався. Затягне ж річковий чорт машину у воду! Роби тоді, що хочеш! З ямы його не витягти. Та й хто його знає, куди його цей водяник заведе? Шкода «Яви»! До сліз шкода! Не накатався ще!..
Зціпив тоді Микола зуби, і давай газувати, намагаючись сома на силу взяти. Кілька хвилин та нерівна боротьба тривала. Чи, може, кілька годин?.. Або цілу вічність?.. Ті хвилини Миколі дійсно вічністю здалися. Нехороше таке відчуття. Ніби десь далеко за межами власного простору перебуваєш та поза часом існуєш...
Через деякий час сом почав потрохи здавати. Напевно, сам собі не повірив, що якась сила його зупинити може. Чи то торохтіння мотоцикла, яке по шнуру йому передавалося, його так налякало, чи сам він напрямок свого руху змінити вирішив, але саме ті кілька секунд паузи його й погубили. Не врахував, видно, господар ріки, що його у такий простий спосіб пересилити можна.
А Микола, відчувши деяке послаблення опору риби, відразу ж тим і скористався, відвоювавши у сома кілька метрів суходолу. Мотоцикл надривно ревів, перемішуючи колесами траву і береговий пісок, але повільно рухався до дамби. Зрушивши з місця, Микола відразу ж на другу передачу переключився. А потім і на третю. Ще й газу трохи піддав, і таким чином розігнав таки свого сталевого коня, не залишивши сомові майже ніякого шансу. Так і на берег його виволік. Як бичка на шнурочку. А потім ще далі відтягнув, наскільки зміг. Добре, що берег у тому місці пологим був. Без крутояру.
Тільки вискочивши на дамбу, рибалка трохи опам'ятався, зупинив свій мотоцикл і зразу ж перерізав шнур, що зв’язував його «Яву» з рибою. "Чорт з ним, - подумав, - з тим сомом! Добре, хоч мотоцикл від річкового купання врятував!"
Мотоцикл мотоциклом, а сам шнура з рук не випускає. Спочатку навіть подумав, що сома на гачку вже нема. Але той скоро знову нагадав про себе. Відійшовши від шоку, він почав кидатися на березі, намагаючись повернутися у свою рідну стихію.
Шнур у Миколиних руках завібрував і почав несамовито смикатися з боку на бік. А там, на річковому березі, у темряві ночі, віддаючи боротьбі за виживання свої останні сили, нестримно билася величезна рибина. Вона кидалася з боку на бік, високо підскакувала над землею, люто молотила хвостом, рзкидаючи навколо себе і пісок, і каміння, і видерту з корінням траву...
Та шансів врятуватися у сома практично вже не залишалося. Від рятівної води його відділяло не менше двадцяти метрів ворожого для нього середовища, подолати яке йому, прив'язаному, було вже не під силу. Та й сам Микола був не з тих, хто міг би подарувати своїй здобичі ці рятівні метри. Правда, від надмірного хвилювання і перенапруження він і сам тремтів від п'яток і до кінчика носа. Але шнур з рук не випускав. Він ніби вріс у стиснуті в кулаки долоні. А наполохана думка все ще билася і билася в голові: "Як би його не впустити!.. Як би взяти цього качиного злодія?!.»
Це вже потім Микола до кінця зрозумів всю даремність своїх переживань. А тоді, скоряючись лише тисячолітньому інстинкту мисливця, він підняв з землі замашну ломаку, не випускаючи шнур з рук, впритул наблизився до сома і, що було сили, вдарив його по голові. Варварський, звичайно, спосіб. Але дуже дієвий! Микола й сам це усвідомив лише трохи згодом. Навіть каявся, що саме так вчинив. Та, з іншого боку, і здобич його менше мучилася...
Коли сом, нарешті, припинив свій опір і затих під яскравими літніми зорями, тільки тоді Микола відчув, як він стомився. Все ще не випускаючи шнур з рук, він сів на землю неподалік від своєї здобичі і жадібно затягнувся сигаретою.
Скільки важив його сом? Шістдесят вісім кілограмів. Правда, зважували його вдома окремими шматками. Жива вага була набагато більшою. Адже тельбухи на вагу не клали... А в довжину сом мав два метри і вісімнадцять сантиметрів. От такий собі водяник... Тепер таких велетнів і не зустрінеш.

Оповідання зі збірки "Стежки рибальські"

fand — Wed, 23 Mar 2016 17:59:46 GMT

Місцевий досвід

Їхали ми якось на Дністер на рибалку. Їхали-їхали… Та не доїхали. Знайомі відрадили. Сказали, що в Дністрі вода підійшла. До того ж, мутна вода. Зовсім брудна. Отже, десь, вище по течії, можливо навіть у самих Карпатах, пройшли добрячі дощі. А яка рибалка у мутній воді? Та ніяка це не рибалка! Одне розчарування. Хіба що шалена якась клюне. Тому й вирішили іншого місця шукати.
Згадали, що хтось радив поїхати у Горбачі. Карасів там - неміряно. Ще й голодні такі, як дикі свині взимку. Тому й клюють при будь-якій погоді. А клюють на все, що не запропонуєш.
З тяжкою бідою ми тоді у ті Горбачі потрапили. Не даремно ж говорять, що, крім дурнів, у нас ще й дороги до складу основних наших бід входять. Та дорога, якою ми їхали, ніби спеціально для автородео створена - з горбами і ямами, з калюжами і розсипами каміння. На що вже наш "Жигуль" до важких рибальських доріг звичний, але й той іноді так завивав, що ми за нього переживали.
Та, як не важко було їхати, добралися ми таки до озера. Воно нам з першого ж погляду сподобалось. Невеличке. Метрів двісті у довжину і наполовину менше вшир, воно у багатьох місцях густо заросло комишом та іншою водною рослинністю. Та найголовнішим було те, що розкинулось воно поодаль від села, а його береги повністю заполонило лучне різнотрав'я. Тому жодні негативні впливи цивілізації у вигляді промислових чи побутових стоків цій часточці живої природи у найближчі часи не загрожували. Як добре було б, якби всі наші водойми були такими ж чистими, як це озерце!
Але лірично-споглядальний настрій відразу ж по прибутті на водойму змінився більш приземлено-прагматичним: яка риба тут водиться, на що ловиться і чи клюєт вона взагалі?..
Для мого друга приїзд на будь-яку нову водойму починається з вивчення місцевого досвіду.
-   Місцевий досвід, він десятиліттями виробляється, - любить пофілософствувати Іван. - Без нього, як без рук. А вигадувати велосипед - справа безперспективна. Його вже до нас вигадали.
При вивченні місцевого досвіду Іван завжди користується споглядально-порівнювальним методом. Озброєний потужним біноклем, він завжди намагається без особливих зусиль визначити для себе, на що ловлять місцеві рибалки, і якою снасттю, в основному, користуються. Ніби саме від цього все й залежить…
От і тепер, ніби оглядаючи навколишню місцевість і саме озеро, Іван з допомогою своєї оптики починає уважно слідкувати за діями тих рибалок, кого він відносить до категорії місцевих. Звичайно, далеко не завжди його критерії такого визначення відповідають дійсності. Адже не всі - місцеві мешканці тільки тому, що користуються архаїчними ліщиновими вудилами. Але слідкує Іван, в основному, тільки за такими.
-   Якщо це навіть не місцевий, - відповідає на мої зауваження Іван, - то у будь-якому випадку це людина, яка цінує свої гроші. На рибалку він ходить виключно з практичною метою - наловити риби. Тому я й спостерігаю спме за такими. Вони у цій справі значно більше зубів сточили, ніж власники шикарних вудок, які додому частіше повертаються і без хвоста, і без луски.
У цьому Іван, можливо, й правий. Але мені його методи зовсім не подобаються. Хоча я й сам нерідко придивляюсь до інших рибалок. Особливо, коли у них риба клює, а у мене - ні. Тільки, на відміну від мого друга, я й поспілкуватися з колегами по захопленню можу.
Підходжу до зграйки хлопчаків, кожен з яких уважно спостерігає за своїм поплавком, і запитую:
-   Ну, що, хлопці, ловиться рибка?
-   Ловиться, вуйку, - охоче відповідає один з них. – Ловиться! От тільки на вудку не попадається.
-   А на що ж ви ловите, що на вудку не попадається? – намагаюсь підтримати жартівливий тон.
-   Так на вудки і ловимо! Хіба не бачите? - і вся ватага починає сміятися, радіючи тому, що так тонко підкололи незнайомого рибалку. Ображатися на дітей не варта. Самі такими були... Тому й продовжую у тому ж тоні:
-   А на червяка чи на червячиху ловите?..
Посмішки відразу ж зникають з хлопчачих лиць, і вони починають уважніше приглядатися до незнайомця, намагаючись збагнути, у чому ж прикол цього питання.
-   Ну, якщо ви різниці між ними не бачите, то піду у когось іншого запитаю...
Рахунок – один-один. Але буває й гірше.
Друга групка явно місцевих рибачків повсідалися біля півлітрівки. На питання про успіхи також охоче відповідають, перебиваючи один одного.
- Сьогодні, - каже один з них, - кльову нема. Кльово було вчора! - і регоче, блискаючи всіма зубами, наче спеціально показуючи, що сьогодні не забув їх почистити.
- От ми зараз самі клюнемо, - охоче вступає в розмову інший. – Спочатку остограмимосья, а потім, може, й опівлітримось. От тоді й буде кльово!
- Якщо пляшку маєш, - добавляє третій, - то приєднуйся. Разом клювати будемо. А риби нема, так то не біда. На безриб'ї і сам раком станеш...
І рже, ніби сіна наївся...
З цими також каші не звариш. Вони не на рибалку прийшли. Від жінок та від діток дрібних на природу втекли.
Інші рибалки також, в основному, і без риби, і без явного бажання про щось теревені розводити. Тому й повертаюся до машини ні з чим. Місцевий досвід не перейняв, отже, буду своїм власним користатися. Хоча сонце вже доситьо високо у небо піднялося, але щоб на юшку не спіймати - такого зі мною ще ніколи не було.
Раптом чую за комишами сердитий голос:
-   Опять, негодник, попался! Да что, в этом озере только один ротан водится?!.
-   Чому, тільки один? - сміється хтось неподалік. - У нас їх тут багато! Ловіть, дядьку, на здоров'я! Чим більше ви їх зловите, тим менше нам залишиться...
А Іван вперто продовжує свої спостереження. Тепер він не зводить свого бінокля з діда, який на саморобному пінопластовому плоті заплив у густий комиш і час від часу висмикує з нього невеличких карасиків.
-   Пішли ловити, Коперник! А то й хвоста риб'ячого не побачиш!
-   Ні! Он ще троє на возі їдуть. Подивлюся, як вони рибачити будуть.
З боку найближчого села дійсно наближається віз, якого знехотя тягне гніда конячка. Троє мужиків на возі про щось жваво розмовляють, майже весь час розмахуючи руками. Один з них справді тримає в руках щось подібне до вудок.
Тим часом ця одиниця гужового транспорту наближається до озера. Двоє, які значно молодші, зіскакують з воза і допомагають старшому направити його ... у воду. Конячко невдоволено хропе, але все ж поволі здає віз назад, і він все далі й далі заїздить у озеро. Під берегом досить мілко і тому віз зупиняється десь за п’ятнадцять метрів від нього. Саме навпроти комишів, до яких відразу ж закидає свої поплавки господар. Конячку відпускають пастися, а дядько приймається за рибну ловлю. Як справжній господар, зручно влаштувавшись на возі, він неспішно закидає свої вудки, скоса поглядаючи на інших рибалок і злегка посміюючись у густі вуса. Знай, мовляв, наших! Ми вже коли щось робимо, то надійно. І у воду нам лізти без потреби...
Дійсно - і дешево, і сердито. І човна ніякого не потрібно...
Ні! Такий місцевий досвід нам не перейняти. Ні воза у нас нема, ні конячки слухняної. Нехай вже Іван з тим запозиченням мучиться, а я піду у комиші карасів шукати. Вони саме там зараз від сонця у тінь заховалися.
Вибрав собі непогане містечко і закинув між стеблами комиша дві вудки. На мастирку з горохом. Поки думав, чи клюне риба на цей невідомий для неї корм, один з поплавків поплив-поїхав у зарослі. Ледве встиг вихопити звідти карасика. А тим часом і другий поплавок, ніби змагаючись з першим, також у комиші поплив.
Довелося на одну вудку перейти. Бачу, що не встигаю з двома. З одною ледве вправляюся. Карасики клюють постійно. Та всі невеличкі, менші долоні. Але ж є тут екземплярчики й значно більші. Може, він більший шматок бажає? Зараз спробуємо...
Насадив на гачок кульку мастирки величиною з черешню і закинув. Чекаю, чи не спокуситься якийсь карасиний патріарх на ці ласощі...
Поплавок на вудці відразу ж затанцював, сигналізуючи про певний інтерес риби до моєї насадки. Але, по всьому було видно, що це дрібнота, зі всіх боків обступивши приманку, смикає її, бажаючи поживитися. Нехай тішаться! Поскубуть трішки, і геть попливуть. А на їх місце старші навідаються...
Може з хвилину мій поплавок так вибивав чечітку. Та раптом він зник під водою, ніби його й не було. Підсікаю - і на поверхні води вивертається значно більший карась. Не патріарх, звичайно. Але цілком достойний, грамів на триста. Такого і в садок опустити можна.
Так мене захопив той кльов, що я й про Івана зовсім забув. Згадав тільки, коли карасі більш обережними стали. Чи то сонце їх так розморило, що й рухатись розхотілося, чи нагодував я їх вже достатньо. Покльовки стали дуже рідкими.
Тепер можна й на інших рибаків глянути. Тим більше, що рибі у моєму садку вже досить тісно. Та й душу свою рибацьку я достатньо потішив.
Вирішив до Івана навідатись. Дивлюсь, а він карасячу дрібноту тягає, і радіє їй, як мале дитя.
-   Ну, що, Вано?.. Скористався місцевим досвідом? Навчився тут рибу ловити?
-   Та чорти його батька знають, що то за досвід такий! - обурюється Іван. – Тільки час даремно витратив. Ловлять, як і всі: хто на червяка, хто на хліб. А щоб щось варте уваги хтось спіймав, то такого й не бачив! Напевно, тут вся риба дрібна. Штук тридцять зловив, та штук п’ять тільки у садок пустив.
-   Ну, то пішли до мене, подивишся. Я, правда, не місцевий. Та, може, й ти захочеш такої рибки половити. Не ображайся тільки. Я ж без врахування місцевого досвіду ловив…
Як же сварив мене тоді Іван!..
А чого сваритися? Або місцевий досвід вивчай, або рибу лови...

Оповідання зі збірки "Стежки рибальські"

fand — Mon, 21 Mar 2016 16:28:45 GMT

Щука «під градусом»

За що я більше за все люблю рибалку, так це за її непередбачуваність. А ще за те, що на рибалці досить таки часто трапляються різні комічні ситуації. Про такі випадки потім все життя згадуєш. От про один з них я й хочу вам розповісти.
Зазвичай ми сповідуємо тверезий спосіб життя. Спиртного на рибалку не беремо. Хіба що, коли на ночівлю їдемо. Тоді, під юшку з димком і комариним дзвоном, і сто грамів не завадить. Якщо ж збираємося на день, то ні юшки не варимо, ні випивки собі не дозволяємо. По крайній мірі, за десятиліття моєї рибальської практики я на пальцах одієї руки можу випадки виключення з цього правила порахувати. Для когось це може здатися неправильним. Але, як на мою думку, спілкування з природою повинно на тверезу голову відбуватися.
Але того разу мало місце виключення з правила. Була! Була на трьох пляшка біленької. Чекала своєї черги.
Ловили ми тоді на одній із стариць Дністра. Хоча, сказати "ловили" – це надто сильно сказано. Якщо дивитися правді у вічі, то ми тільки намагалися щось спіймати. Ми цього хотіли, ми до цього прагнули. Але - безрезультатно. Ні окунь, ні щука на наші спроби виманити їх з прохолодної глибини ніяк не реагували. Що ми тоді тільки не робили! Куди тільки не закидалили свої вудки! Але результат був аналогічним тому, якби ми їх взагалі з чохлів не виймали.
Так, без єдиної покльовки, проходили ми над водою мало не до самого обіду. Вже й у самих апетит не на жарт розігрався. А у місцевих щук і окунів ніби великий піст настав.
Я перший не витримав такої наруги над собою. Покликав своїх товаришів до себе.
-   Пішли, хлопці, по сто грамів вдаримо, от і день веселішим стане.
Розчаровані невдачею та добре виголоднілі, мої друзі не змусили себе довго чекати. Покидали свої вудки, куди попало, і прийшли до мене.
До того часу я, втративши віру в удачу, вже з півгодини сидів на одному місці, закинувши у воду всі свої вудки і час від часу поглядав на поплавки. А друзі мої весь цей час бігали навколо стариці, все ще сподіваючись догнати своє рибацьке щастя. Їхні речі вже давно лежали біля мене. Тому й обідати вирішили на чистому березі.
Шуткуючи з приводу чергової невдачі, я тоді проголосив тост-побажання про те, щоб риба хоча б час від часу відповідала взаємністю на нашу любов до неї і щоб не обходила стороною наші гачки.
І що б ви думали! Не встигли ми по чарці випити, як один з моїх поплавків стрімко пірнув під воду, сигналізуючи про першу того дня покльовку.
Я підсікнув, не відходячи від нашого похідного «столу», і вивів на поверхню води досить гарну щучку вагою не менше кілограма. Один з друзів тут же підхопив її у підсак, а другий привітав мене з успіхом.
Після цієї покльовки моїх друзів від обіднього столу ніби вітром здуло. Знову побігли свою удачу ловити. Адже я спіймав. А вони що, лисі?
Тільки й ця спроба виявилась безрезультатною. Хвилин двадцять берегом бігали, а толку ніякого. І у мене теж нічого…
Я знову їх до столу кличу. Треба ж пообідати по-людськи!
Прийшли мої друзі. Щось у рот вкинули. Та тільки по чарці випили, як у мене знову клюнуло!..
Ця щука була не меншою від першої. І вона знову розбудила пригаслий вже азарт у серцях моїх друзів. Так до своїх вудок побігли, що мало пляшку не перекинули.
У мене вже риба є. А у них – жодної покльовки на двох. Тому я й пожартувати з ними можу.
-   Мужики! Та йдіть до мене! Свої вудки тут закиньте. Може, вона сьогодні тільки після чарки клює?..
Жарти жартами, а друзі мої вже на мене скоса поглядати почали. Чому це у тебе клює, а на нас і не дивиться?..
- Так тому й клює, - відповідаю, - що я більше, ніж ви, її люблю і поважаю.
Знову нічого не спіймавши, хлопці прийшли до мене і закинулили свої вудки майже поряд з моїми.
-   Ну, що?!. Наливай! Подивимось, чи дійсно вона сьогодні тільки на твої тости клює...
Хочете – вірте, а хочете – ні! Це вже ваша особиста справа. Але я з приводу рибалки фантазувати не люблю. Хто хоче, може сміятися. Або круте слівце сказати, як мої друзі тоді. Але й третя щука клюнула саме мені і саме тоді, коли ми по третій чарці випили. Ця вже була трохи більшою від перших. Мої домашні ваги показали півтора кілограми.
-   Ну, це вже справжнє свинство! – не втримався мій швагер Володя. – Ти що, познущатися над нами вирішив?!.
-   Та хіба ж це я? – відповідаю йому. – Я ж їх на гачок не чіпляю. Самі клюють. Це самі щуки чомусь вас сьогодні не жалують. Може, ви чимось образили їх?..
Але, як не шуткуй, а друзі мої вже всерйоз нервувати почали. Та хіба ж я винен у тому, що сьогодні мій день? Адже і вудки у нас практично однакові, і живців з однієї банки беремо. Але у мене вже три покльовки було, а у них зовсім нічого.
Дивлюсь я на свої поплавки і на обід наш недоїдений скоса поглядаю. І на пляшку, ще не допиту…
-   Пішли, - кличу їх, - доп'ємо вже залишки. Може, тоді й вам клювати почне?..
Прийшли. Сердиті обоє. Ніби це я у них щук відібрав, а не сам зловив. Гарним настроєм вже й не пахне.
-   Давай, давай! Подивимось, чи клюне тобі ще хоча б раз!..
Складалася думка, що вони тоді у будь-яку містику повірити були готові. Я сам досі дивуюся, чому це щуки тоді тільки мені клювали? Та як їм було пояснити, що я до того зовсім непричетний? Все одно не повірять.
Розлили ми з пляшки залишки горілки, а друзі мої і не п'ють. То на мене дивляться, то на мої поплавки. Навіть про свої вудки забули. Тільки на мої дивляться.
-   Ви що, експеримент поставити вирішили?
-   Ти, давай, пий, пий! А ми подивимось, чи клюне тобі ще...
І такі сердиті обоє – от-от бити почнуть. А у мене душа співає. Хоча й розумію, що гріх сміятися над чужою бідою, але нічого вдіяти не можу. Підколюю їх, як тільки можу.
Випив я четверту чарку. А друзі мої не п'ють. Дивляться, що ж далі буде. Ніби від мене дійсно щось залежить.
-   Ну, що, не клює! – недобро так посміхаючись, процідив крізь зуби Євген. – Ти ж казав, що після кожної чарки щуку спіймаєш.
А я вже в кураж увійшов.
- Такого я не говорив! А от четверту зараз спробую спіймати…
Беру одну зі своїх вудок і йду до старої, розлогої верби, що роздвоєним стовбуром нахилилася до самої води.
-   Тут, - кажу їм, - у мене ще ніколи покльвки не було. А зараз клюне...
Не встиг мій поплавок на воді, як слід, стати, як ще одна зубаста схопила малька і потягнула всю снасть за собою. Цю також Євген допоміг у підсак взяти, так як я не ризикнув її через стовбур дерева перекинути.
Такого знущання над собою Володя не витримав. Згадавши нечисту силу, він змотав свої вудки і подався додому. Як не вмовляли ми його залишитися, він нас так і не послухав. Поїхав.
Євген виявився більш стійким. Він мовчки зібрав свої вудки і закинув їх поряд з моїми. Цілком можливо, що саме за цю стійкість і віддячила йому тоді стариця. Вона подарувала йому кілограмову щуку.
А я тоді ще одну спіймав. Правда, вже без чарки...

Оповідання зі збірки "Стежки рибальські"

fand — Sun, 20 Mar 2016 06:33:32 GMT

День Великої риби

Люди, не посвячені в таїнство рибної ловлі, часто називают нас, справжніх рибалок, некоректним словом "фантазери" або, говорячи по-простому - брехунами.
Образливо! Образлио, тому що цілком незаслужено. Незаслужено і безпідставно. Але ми на таких людей не ображаємось. Як і лікар на хворих. Чи варта ображатися на доміношників-"козлятників", у яких тільки й справ - у вихідні дні столи доміношними кісточками ломати і лихословити так, що вуха у прохожих в'януть? Адже вони, убогі, не в стані зрозуміти, що велика риба, яка у нас нерідко зривається з гачка, тілько тому й змогла досягти солідного віку і великих розмірів, що вона значно розумніша від всієї іншої рибної братії. Тому й вудки наші громить безжалісно. Адже вона часом цілком свідомо на покльовку йде. Тільки для того, щоб над нами, рибалками, познущатися. А рибалці цьому потім ніхто й не вірить, що пудовий коропище його хвалене імпортне вудило розгромив-розмочалив. Самі б спробували такого на вудці втримати! Тоді знали б, як над рибалками насміхатися.
Я сам - рибалка з великим стажем. Але небилиць розповідати не люблю. Не лише своїм друзям і товаришам по спільному захопленню, а навіть тим неофітам, які гачок від поплавка відрізнити не вміють. Навіщо себе різними фантазіями принижувати? Якщо не спіймав нічого, то так і кажу. Але якщо зловив, чи коли зірвалось у мене щось величезне, то чому мені повинні не вірити? Тільки тому, що такого не може бути? У нас, у справжніх рибалок, все може бути!
Розповім вам про одну свою рибалку. Як було, так і розповім. Ні добавляти нічого не буду, ні прикрашувати.
Того разу закинув я свої вудки, як тільки почало розвиднятися. Ранок був - просто на диво: кришталево чистий, свіжий, з солов'їними піснями і з комариним дзвоном. А як же без нього, без цього дзвону? Без нього на літній річці ну ніяк не можна. Не буває такої річки, щоб без комариного дзвону.
Небо на сході поступово ставало рожевим, все більше й більше розчиняючи райдужними фарбами залишки нічних сутінків і прогоняючи їх геть, за далекий-далекий обрій. Та тільки заради таких неповторних хвилин, хвилин реального єднання з природою, хвилин істинного розчинення у ній, і варта ходити на рибалку. Але, на жаль, далеко не всі люди здатні це зрозуміти. Може, тому й не вірять вони нашим оповідкам?..
Від споглядання оточуючої мене краси природи мене несподівано відволікла моя власна вудка, що з виляском вдарила по воді заповітної ямки. Котушка при цьому почала повільно крутитися. Вона метр за метром віддавала рибі намотану на неї жилку.
"Куди ж це ти так поспішаєш, дорогенька? Давай, хоч поборюкаємось трішки! У силі та вправності позмагаємсь! А там видно буде - хто з нас сильніший. Або, хто хитріший..."
Не довго й впиралася. Вже через кілька хвилин дозволила підвести себе до підсаку і без особливих проблем сама ввішла в нього. А далі вже - справа техніки. Не вперше.
Насильно вихоплена з рідної стихії і перенесена у вороже для неї середовище, рибина ледь тремтіла і невисоко підстрибувала на березі. Але чомусь здавалось, що вона не до води прагне, а просто виконує якийсь свій ритуальний танець. Ніби вона цілком свідомо йшла на те, щоб на берег потрапити, щоб моїм трофеєм стати…
Але що це за риба? Я й сам не відразу зрозумів. Не ловив такої ніколи. Навіть на базарі не бачив. Калейдоскоп пам'яти почав прокручувати перед внутрішнім зором надбані з книг знання - від Сабанєєва до сучасних дослідників. Я все більше й більше переконувався у тому, що це таки Вона! Вона!!!
Невже?!! Та такого просто не може бути! Адже вона ще в далекі довоєнні роки зникла з нашої річки! Вже кілька поколінь рибалок її тут не бачили! Навіть не чув про неї ніхто.
Та це таки була Вона. Білорибиця! Найсправжнісінька! Реальна! Не доісторична, а цілком сучасна. Сьогоднішня! Жива і трепетна. Ледь прохолодна і така таємнича. Ніби справжня королева дністровських вод.
- Царице! Звідки ти тут узялася?.. З якої казки-легенди припливла до мене?..
Дійсно, ніби з далекого минулого випливла ця цариця прозорих річкових вод. Наче з самих затаєних чарунків пам'яті з’явилася. Припливла, щоб на мій гачок потрапити, щоб душу мені розтривожити і потішити, та на береговому пісочку полежати-позасмагати...
Коли я нарешті визначився з видом спійманої мною риби, то спочатку було вирішив відпустити її. Адже це така краса! Нехай плодиться-множиться у нашій річці!
Але мій внутрішній голос, отой, що від лукавого, почав мені вперто нашіптувати.
"А що, коли ця риба - остання у річці зі свого роду? Що, як вона сама вирішила з честю та гідністю із життям своїм розпрощатися? Може, їй пари для нересту вже кілька десятиліть знайти не вдається? Що, якщо завтра вона комусь іншому на гачок потрапить? Такому, котрий все, що не гавкає, у садок кидає..."
Умовив-таки він мене, отой внутрішній голос. Вирішив я свій трофей себі залишити, додому його привезти, друзям-товаришам показати і на пам'ять з ним на руках сфотографуватися. Адже, без сумніву, що ніхто не повірить, коли випущу. Навіть друзі-рибалки. Бо у нас так нахабно ще жоден рибалка не бре..., не фантазував тобто, так відверто неправдоподібно.
Та й шкода було відпускати її. Адже до того часу моїм рекордним уловом був сазан на чотири кілограми. А тут - кілограмів сім. Ну, ніяк не менше! Так що, попливла моя білорибиця у дністровську глибину. Але вже у моєму садку.
Десь хвилин через двадцять - ще одна покльовка. Але цю я вже своєчасно помітив. Побачив і зреагував належним чином. Ох, і впирався ж він там! Вщерть рибальське серце потішив! Ніяк з води на білий світ вилазити не бажав. Але й цього я на поверхню води вивів і в підсак підхопив.
Це ж треба! Рибець! Та який красень! Не менше кілограма. Таких у нас теж - не густо. Тому й особливо приємно такого красунчика спіймати. Адже у моїй рибальській практиці він лише другий. Після першого, пам'ятаю, дружина мені наказувала тільки таку рибу й ловити. Сподобалась рибка! Дуже сподобалась! Та, на жаль, клює вона дуже й дуже рідко. Мало її ще в нашій річці.
Але тоді я натрапив на щасливе виключення із загального правила. Протягом якихось двох годин мені вдалося спіймати підряд ще шість таких самих красенів-рибців. Ще й зійшло кілька. Та я не шкодував за ними. Нехай живуть! Живуть і множаться! Не всіх же мені ловити. Риба у поєдинках з рибалкою також іноді перемагати повинна. Інакше зовсім нецікаво було б.
Вже можна було б і додому збиратися. Та де ви бачили рибалку, який від такого шаленого кльову втік би? І я не бачив. І залишити таке рибне місце ніяк не міг. Я ж не лисий! По крайній мірі - ще не зовсім лисий...
Риба клює й клює. Ну, просто-таки, свято якесь рибацьке! Справжнє свято! Саме таке, якого все життя чекаєш. І якого не завжди й дочекаєшся…
Вона клює, а я, знай, закидаю. Закидаю, і витягаю. І нових несподіванок чекаю.
Хочете, вірте, а хочете, ні, але несподіванки таки не забарилися. Після справжнього нашестя рибців відбулася така шалена покльовка, що я на неї ледве встиг зреагувати. Правда, довелося трохи повозитися. Але мені все-таки вдалося витягнути на берег величезну ... стерлядь. Не менше двох кілограмів у ній було! Щоб мені з цього місця не зійти, якщо хоча б на крапельку від істини відхилився!
Не встиг однією як слід натішитися, як вже друга вудка мало у воду не впала. Після недовгої боротьби ще одна красуня-стерлядь забилася на береговому пісочку. А за нею й третя пожалувала. Не бажала, видно, з подружками розлучатися.
Чи то день такий мені тоді щасливий випав, чи я чимось самій Фортуні догодив-приглянувся, але поплавки мої на воді ніяк вгомонитися не могли. Все пірнали й пірнали під воду. Ніби змагання по підводному плаванню між собою влаштували.
Після стерлядок вдалося вивести величезного … лина. Кілограмів на п'ять!!! Ніяк не менше! Та я у наших озерах вже більше п'ятнадцяти років лина не ловив, а тут - у самому Дністрі! Розкажи кому - не повірять! А що тут - не вірити? Он він, на березі лежить, бронзовими боками поблискує, і линяти на повітрі починає. Ніби за жадібность свою йому соромно стало. Спокусився, мовляв, на якогось там червячка…
А ще ж тільки дев'ята година ранку. У нашому місті не всі з постелі вибрались. Ще ж скільки риби зловити можна! Куди її складати і як додому везти, про те не думаю. Хіба ж до того, якщо вона клює, як несповна розуму?
Після лина було два коропа і три лящі. Ну, до цих я вже давно звик. Не одну сотню їх перетягав. Особливо, коропів. Та все одно - приємо. Не часто ж таке трапляється. Буває, що й без єдиного хвоста додому повертаєшся. Тоді навіть власний кіт на тебе ображається, а потім цілий тиждень після такої рибалки стороною тебе обходить. Поки не реабілітуєшся.
"Ні! Пора вже і честь знати. Збираюсь..."
Змотав дві вудки, а на третій поплавок все ще поглядаю. Потрібно ж ще одну спіймати. Останню. Без останньої, ну, ніяк не можна. Тому що не тільки друзі-рибалки, але й сама риба тебе поважати перестане. Остання повинна бути обов'язково! Це – як ритуал, якого необхідно дотримуватись. А інакше – пані Удача від тебе назавжди відвернутися може…
Остання покльовка була неспішною. Швидше навіть якоюсь в'ялою. Але цілком впевненою. Мій поплавок, ніби сам по собі, вирішив раптом покататися по воді. Поплив-поїхав. Повільно так поплив. Впевнено. А потім так само тихо-тихо пішов у глибину.
Після підсікання мені здалося, що мій гачок зачепився за якийсь корч. Але вже через кілька секунд цей "корч" раптом почав рухатися. Неспішно так. Солідно і з достоїнством. Ніби знехотя…
Я ще намагався вгадати, хто ж це з рибної братії спокусився моїм червяком-виповзком, як раптом на поверхню води сплив величезний сом. Понад два метри в довжину. Їй-Богу, не брешу! Мені аж якось не по собі стало.
Обоє ошелешені, ми якийсь час дивились один на одного, наче намагаючись передбачити наступні дії суперника. Ніби їх дійно можна було передбачити… Тільки й того, що риба до себе тягнути всю снасть буде, а рибалка до себе.
Першим не витримав я. Ні! Я не смикнув вудилом і не почав спішно крутити котушку. Як не дивно, але я тоді почав думати про те, як я цього сома додому дотягну? Якщо до велосипеда прив'язати, то чи вистачить шнурків? Не волокти ж його на плечах п'ять кілометрів! Та ще й сам велосипед у придачу. Та ще й цілу купу іншої риби, якої також немало...
Але, видно, не сподобались сомові мої думки. Явно не співпадали вони з його власними. Мотнув він головою, погнав круту хвилю на берег, і обірвав мою снасть біля самого вудила. Навіть котушка не допомогла.
Моя вудка, зі свистом розсікаючи повітря, майже до самої землї розчахнула кущ калини, що ріс на березі, за моєю спиною. А я, втративши рівновагу, хляпнувся п'ятою точкою у берегову твань. Ще й так хляпнувся, що відразу ж і ... прокинувся.
Слава Богу, що це був тільки сон! Втраченої риби, звичайно ж, було шкода. Коли ще таку спіймаю?.. Та, зате, не потрібно руки рвати і ноги трудити, тягнучи свою здобич додому. А адреналін з такою силою у крові бушував, що ніякими словами не передати. Позитивні емоції так груди розпирали, що аж дух перехоплювало...
Світало. Пора було вставати на рибалку. Друзі ж чекають. Але яка може бути рибалка, коли риба цілу ніч снилася? Не знаю, як кому, але після таких снів капризниця-Фортуна до мене завжди спиною обертається. Часом навіть тим місцем, що трохи нижче спини розташоване. Ніби мене для неї навіть не існує. Не ловиться мені риба після таких снів. Зовсім не ловиться. Не раз і не два вже у тому переконався.
А тепер нехай хоч хтось дорікне мені тим, що я щось збрехав у цій розповіді! Нехай навіть камінь у мене кине, якщо обманув когось!
Жодної вигадки і, тим більше, ніякої брехні у ній нема! Як було, так все й розповів. А за те, що все це тільки уві сні відбулося, не ображайтесь. По-перше, це все-таки було! Хоча й відбувалося уві сні, у якомусь ефемерному, ірреальному світі, який навіть сучасній науці досі ніяк пізнати не вдаєтся, але який все ж десь існує. Інакше ми його, цей світ снів, і бачити не могли б. А, по-друге, я ж ні від кого не скривав, що все це мені тільки наснилося... Тому й ображатися не варто.
А рибалка потрібно вірити! Далеко не всі ми - хвальки і фантазери. Якщо й бувають якісь винятки, то вони лише підтверджують правило про те, що рибалки - люди правдиві.
А сома того я все одно спіймаю! Такий сон на найцікавішому місці перервав, негідник!..