Третя  зірка

Розділ 1. Гор з Великої Долини 

Гор любив свою Долину. Долину, де проживало його Плем'я, де він провів свої дитячі та юнацькі роки, де йому довелося колись мандрувати і страждати, втрачати і знаходити і де він був щасливий тепер.
Плем'я поселилося у Великій Долині з незапам'ятних часів і багато поколінь його дітей зустрічали тут світанки і вечірні зорі. Вони щодня могли спостерігати, як Небесний Володар велично котить по небосхилу своє незбагненне коло, як він з неосяжної високості уважно та строго спостерігає і за Матір'ю, і за своїми дітьми – дітьми Племені. Плем’я також з незапам’ятних часів вважало себе дітьми Небесного Володаря і Матері-землі. Воно поклонялося їм, справедливо і небезпідставно вважаючи, що саме вони, могутні і всесильні,  дарували життя і їм самим, і всьому сущому навколо них.
Велика Долина давала Гору та його одноплемінникам все, що було необхідно для життя. 
У її первісних лісах росло доволі їстівних плодів, трав та корінців. То ж, у Племені ніколи не було жодних проблем з харчуванням. У благодатній тіні дерев завжди можна було заховатися і від нестерпного жару, і від уважного погляду Володаря. Тут можна було спокійно вистежувати здобич, не наражаючись на жодні небезпеки.
На широких луках Долини паслися величезні стада лякливих Гну. Їхнє м'ясо було смачним і поживним і тому воно дуже подобалось дітям Племені. От тільки полювання на цих швидконогих було досить важкою справою і вимагало чималих зусиль всього Племені. Крім Гну на луках також було чимало їстівних і дуже смачних трав, якими особливо любили ласувати наймолодші діти Племені. 
На схилах численних горбів, у безконечних підземних лабіринтах жило дуже багато маленьких звіряток – Крі. Вони були настільки довірливими, що їх можна було ловити просто голими руками. А м'ясо у них було навіть набагато смачнішим, ніж м'ясо невловимих Гну. 
Великою Долиною протікала Річка, до якої з недалеких гір поспішало безліч досить великих струмків і маленьких струмочків. Вони, не вагаючись, віддавали Річці всю свою воду, від чого вона ставала все більш глибокою і широкою. То ж, для Племені і води було вдосталь для тамування спраги. Крім того, у цих водах, які невідомо куди поспішали просторами Матері, було дуже багато риби та іншої, придатної для харчування, річкової живності, добуток якої не вимагав особливих зусиль.
Легко і привільно жилося Племені в цій Долині, в Долині, яка від злих вітрів та численних ворогів зі всіх сторін була захищена високими горами. Якийсь час Плем’я навіть нічого не знало про страшних чудовиськ, що проживали у зовнішньому світі, десь дуже далеко від їхньої Долини. 
Сама ж Велика Долина, яка колись, у незапам’ятні часи, прихистила Плем’я на своїх просторах, дійсно була дуже великою. Дуже й дуже багато днів і ночей довелося б іти, не жаліючи своєї ніг, щоб пройти її з кінця в кінець.
Колись діти Племені були дуже лінивими. Такими лінивими, що окремим з них навіть рухатися не дуже й хотілося. Та й навіщо? Адже у них все було під руками. Щоб наїстися або втамувати спрагу жодному з них не доводилось витрачати надто багато зусиль. Велику Долину можна було б по праву назвати Долиною вічного літа, так як тут завжди було тепло і дітям Племені не потрібно було думати про захист свого тіла від жалючих подихів зимових вітрів. Та й взагалі одягу вони  не визнавали і навіть нічого не знали про його існування. Адже у них просто не було жодних потреб у ньому. Всі вони були справжніми дітьми Природи і жили за законами первісного стада. А навіщо одяг у стаді? Від потоків небесних вод, що досить часто лилися на землю Долини, вони завжди могли сховатися у затишних печерах, яких було дуже багато на схилах гір. А до всього іншого їм було байдуже.
Діти Племені більшу частину свого життя проводили у веселих ігрищах або просто ліниво лежали під теплим, пестливим поглядом Небесного Володаря, заколисані в ніжних обіймах Матері. Таке безтурботне життя Племені тривало досить довго. Багато поколінь його дітей починали і закінчували своє життя у суцільному байдикуванні на лоні своєї благодатної Долини. Їм завжди добре жилося, а про необхідність шукати чогось ще кращого вони й не здогадувались. 
Цілком можливо, що так і жили б діти Племені у своє власне задоволення, відрізані від бід і незгод зовнішнього світу і обласкані теплом Небесного Володаря та щедрістю Матері-землі. Як і раніше, покоління змінювались би новими поколіннями і вкрай обледачіле Плем'я, врешті решт, і зовсім виродилось би, позбавлене необхідності ведення боротьби за своє існування.
Та одного разу до них прийшла справжня біда. Невідомо звідки у небі Долини раптом з'явився Крилатий Кар. Це страхітливе чудовисько, зовсім не боячись гніву Небесного Володаря, неквапом ширяло в піднебессі і звідти уважно виглядало свою здобич. Гну були занадто швидкими і їм часто вдавалось втекти від цього страшного хижака, що стрімко падав на них з неба. Крі були занадто маленькими для нього і він просто нехтував ними. А от діти Племені явно йому сподобались. Він всюди хапав їх, стрімко падаючи з величезної висоти,  безжалісно калічив своїми гострими кігтями і ніс нещасні жертви у своє гніздо на вершині однієї з гір. Звідти вже не повертався ніхто. Всіх їх пожирав страшний Крилатий Кар.
Цей ненаситний хижак з'явився в Долині ще до народження Гора і тому до того часу, коли він став усвідомлювати себе самого і своє місце в оточуючому його світі, діти Племені вже встигли забути про свою лінивість і навіть навчились давати відсіч Крилатому Кару. Коли Гор ще був маленьким хлопчиком, вони, намагаючись уникнути небезпеки, що вічно підстерігала їх з неба, перестали поодинці з'являтись на відкритих місцях, де їх легко міг вхопити Крилатий Кар. Зі своїх печер вони виходили лише великими групами і в кожного самця при цьому в руках була велика палиця. Цими палицями вони при необхідності кидали в Крилатого Кара і таким чином не дозволяли йому здійснити своє чергове злодіяння. Коли ж діти Племені навчились робити списи з гострими наконечниками з розколотих каменів або риб'ячих кісток і коли в тіло Крилатого Кара при черговій спробі нападу вп'ялось декілька таких списів, то він і зовсім перестав цікавитись цими небезпечними істотами. Відтоді лише поодиноких дітей Племені він міг захопити зненацька. Та траплялось це дуже рідко.
Крилатий Кар так довго переслідував дітей Племені, що вони у постійній боротьбі з ним стали більш сильними та спритними і навчились не лише боротися за своє життя, а й перемагати такого грізного ворога.
Крилатий Кар ще довго літав над Долиною, виглядаючи свою чергову жертву, але діти Племені завжди були напоготові і не дозволяли йому навіть наближатися до них.
Здавалось би, з цією бідою навчились боротися і можна було б далі жити більш – менш спокійно. Та тільки Плем'я навчилось справлятись з цією напастю, як до них підступила біда куди більша. Прорвавшись якимось чином через скелясті гори, у Долину раптом нагрянув Великий Хар. 
Це було справжнє чудовисько. Навіть Крилатий Кар в порівнянні з ним був наче малюк-Крі проти велетня-Гну. Величезний, мов скеля, і надзвичайно кровожерливий, Великий Хар посіяв страшенну паніку серед всіх мешканців Великої Долини. При його появі навіть риба запливала на глибину, лише б бути якнайдалі від його невмолимих кігтів і потужного хвоста, яким він майстерно глушив все живе у воді. В одну єдину мить зі своїх пасовищ зникали лякливі Гну. Навіть дурненькі й довірливі Крі зі всіх лап втікали у свої нори і подовгу не виходили на поверхню, очікуючи, коли Великий Хар забереться геть з Долини. Перелякані до смерті діти Племені спішно втікали до своїх печер або забивались у розщелини скель і тремтіли там від страху за своє життя, боячись покинути свої криївки навіть після того, як злісне ревіння хижака стихало вдалині.
Удари замашних кілків не були страшні Великому Хару. Гострі списи відскакували від його кістяної броні, а їхні наконечники безжалісно затуплювались від ударів. Здавалось, що Великий Хар навіть не відчував ні ударів довбень, ні уколів списів.
О-о! Гор добре пам'ятав Великого Хара. Пам'ятав його гострі ікла, що перемелювали тіла нещасних дітей Племені, наче травинки. Пам'ятав його жахливе ревіння, від якого здригались гори і обсипалось листя з дерев. Як тільки Великий Хар заставав когось з дітей Племені на відкритій місцевості, він з надзвичайною для такого велета спритністю наздоганяв його і безжалісно вбивав блискавичним ударом своїх жахливих лап. Він одразу ж розривав свою нещасну жертву і пожирав її. Поки зуби пережовували здобич, його розчервонілі від люті очі уважно вишукували нову жертву і горе було тому, хто потрапляв у поле його зору. Рятунку для такого вже не було. Великий Хар не заспокоювався доти, поки не наїдався досхочу. А декількох нещасних, розтерзаних мешканців Долини він завжди забирав з собою. 
Але давно вже не було Великого Хара. З часу його загибелі Гор встиг вирости і стати дорослим самцем. Він був одним з найсильніших серед дітей Племені. Можливо, що й найсильнішим. По праву сильного він міг би стати вождем Племені. Але йому ніколи не хотілося ставати вождем і тому він жодного разу не бився з іншими претендентами на це місце. Гор завжди поблажливо ставився до тих, хто намагався досягти зверхності над іншими своїми кулаками. Навіщо йому це? Адже плодів у Долині вистачало для всіх – і для маленьких дітей, і для зелених юнаків, і навіть для древніх старців, які пам'ятали ще ті часи, коли Мати була молодою і коли все довкола було зовсім іншим. Риби у струмках та в Річці для Гора також було достатньо. Лише ткни списом, і вона затріпочеться на його вістрі. Без особливих зусиль можна було спіймати декілька Крі і, засмаживши їх на вогнищі, наїстися досхочу. То навіщо ж Гору воювати зі своїми одноплемінниками за право бути зверхником над ними? Він і так робив лише те, що хотів, і жодним наказам ніколи не підкорявся.
Одного разу Бір, що нині був вождем Племені, хотів було змусити його зробити щось, чого Горові робити зовсім не хотілося. Гор, розізлившись, так віддухопелив його, що бідний вождь змушений був відлежуватись кілька днів у своїй печері, перебуваючи на межі життя і вічного сну. З тих пір ніхто в Племені не смів навіть намагатися так чи інакше вплинути на Гора.
Так і жив Гор у своєму Племені, у своїй Долині і ніхто не смів непокоїти його. Жив так, як йому хотілося. Втім, він жив так, як жила більшість його одноплемінників. Йому не дошкуляв холод, так як холодів у цій Долині просто ніколи не було. Іноді йому дошкуляла жара, але від неї він завжди міг сховатися у тіні дерев, у сутінковій прохолоді будь-якої з печер або в заспокійливих хвилях Річки, що він любив більше за все на світі.
Гор був високим, з потужним торсом самцем, з кучерявим світлим волоссям на голові і з таким самим, але більш коротким, волоссям на всіх інших частинах тіла. З-під його кошлатої бороди виглядав лише великий ніс і сіро-сині допитливі очі. Всі інші його одноплемінники були такими ж, як і він, так що він нічим особливо й не відрізнявся від них. Хіба що, своєю незалежністю.
Гор любив блукати Долиною, намагаючись у кожному своєму поході дізнатися про щось нове і цікаве. Але під час цих своїх мандрів він завжди був насторожі. Хоча останнім часом у нього й не було рівних по силі противників, але Гор чудово пам'ятав часи, коли Великий Хар наводив неймовірний жах на всіх мешканців Долини і коли все живе ховалося від нього, але ніде не знаходило порятунку. Хоча й досить смутно, але він пам'ятав і ті дні, коли Крилатий Кар стрімко падав з неба і відносив чергову жертву до свого гнізда на вершині гори. Тому й мандрував він просторами своєї Долинм, насторожено поглядаючи в різні боки і не забуваючи при цьому уважно оглядати небосхил. Пам'ятаючи про страшних і незборимих ворогів, Гор  намагався подорожувати то в тіні великих дерев, то поблизу скель, серед яких завжди можна було знайти достатньо надійне місце, щоб заховатися від більш сильних ворогів.
Коли у Племені з'являлись маленькі діти, всі турботи по їх вихованню приймали на себе самки. Самці значно пізніше, коли діти вже трохи підростали, переймали естафету виховання і вчили їх нехитрій майстерності полювання і рибної ловлі. Гор до цього часу ще не мав свого вихованця. Швидше за все, він ще не досяг того віку, коли з'являється необхідність поділитись з якимсь малюком накопиченим життєвим досвідом, і тому він бродив Долиною сам, тішачись своєю незалежністю і захопленням оточуючим  його світом.
Іноді Горові, як і всім його одноплемінникам, доводилось по кілька днів ховатись у своїй печері від гніву Небесного Володаря. Це траплялось нечасто, та все ж іноді Володар сердився за щось на своїх дітей, а, може, й на їхню Матір. Коли це траплялось, він у страшному гніві загортав свій світлий лик у чорну пелену хмар і в дикій злобі метав у Матір свої невмолимі небесні вогні. Від цього вогню не було порятунку. Він  спопеляв все на своєму шляху. 
Коли цей нищівний вогонь летів до тіла Матері, жахливий гуркіт стояв над Долиною і все живе у ній ховалось по своїх норах, печерах і щілинах, лише б не потрапити під гарячу руку Володаря. Тільки Мати-земля ніде не могла заховатися. Вона тільки тихо стогнала під безперервними струменями небесних вод і невідворотними ударами невмолимого вогню. Страшним був Небесний Володар у своєму гніві. І тому навіть гордий і незалежний Гор під час цих проявів його люті тремтів від жаху в своїй печері нарівні зі всіма, нічим не відрізняючись від інших дітей Племені. І голодував разом зі всіма, так як не міг у такі дні ні за плодами піти, ні на рибу чи дичину пополювати.
Коли наставала ніч і Небесний Володар, стомившись від своїх земних турбот, направлявся на відпочинок у свою неприступну печеру, Гор любив спостерігати, як у небі з'являються перші зірки. Він добре знав, що вони не самі з’являлися там. Це молодша сестра Володаря – красуня Лу запалює нічні вогні, щоб вони до самого світанку освічували для повелителя його дорогу в небо. Горові дуже хотілось дізнатись, якими ж саме дорогами ходить Небесний Володар. Йому хотілось побачити ці дороги, щоб колись і самому спробувати пройти по них. Ну, хоча б уночі, коли він не бачить… Це була дуже дерзновенна мрія і Гор чудово розумів це і боявся прогнівити Небесного Володаря. Але звідки він міг би дізнатись про цю Горову мрію?..
А красуня Лу тим часом запалювала все нові і нові вогні і їхнє тремтливе світіння врешті решт заколихувало Гора і він засинав міцним, здоровим сном, щоб вранці, з першим поглядом Небесного Володаря знову піти у черговий похід по своїй улюбленій Долині.
Небесний Володар гнівався не дуже часто і тому його дітям у Долині жилось досить добре. Тому й Гор майже завжди був задоволений своїм життям. Він любив свою Долину, любив своє Плем'я, любив все, що оточувало його і чим він міг захоплюватись. Але одного не любив Гор. Він не любив, коли з неба падали зорі…

Розділ 2. Перша зірка

Гор не любив, коли з неба падали зорі...
Ні! Не ті, що майже непомітними іскринками, прокресливши невеличку дугу по небосхилу і не залишивши ні сліду, ні спогаду про себе, без єдиного звуку гаснуть у нічній тиші. Ці були цілком безпечними. А якщо таких іскорок, що летять з високості, було багато, то це було навіть красиво. Те, що якась із зірочок раптом зірветься з неба й одразу ж погасне, Гора не дуже й хвилювало. Подумаєш! Погас один із небесних світлячків. Лу новий засвітить. На те вона й поставлена Небесним Володарем, щоб засвічувати шляхові вогні.
Інші зірки, що падали з неба, страшили Гора. Ті, які стрімко летіли до тіла Матері, які безжалісними ударами рвали її на шматки і які безжалісно вбивали її дітей. Ніби Крилатий Кар або Великий Хар. Але вони були набагато страшнішими навіть від Великого Хара, так як від них ніде не можна було сховатись. Навіть у найглибшій печері Долини.
Гор пам'ятав лише дві такі зірки. Але для нього цього було навіть занадто багато і більше за все на світі він боявся побачити ще хоча б одну. Навіть гніву Небесного Володаря та його всесильного вогню він боявся значно менше.
Гор був маленьким хлопчиком, коли перша в його житті зірка впала з неба. Він не знав цього напевно, але вірив, відчував усім серцем, що це не був гнів Небесного Володаря, що це було щось значно жахливіше і настільки неспинне, що ні сам Володар, ні Мати не змогли протистояти цьому злу і не мали можливості захистити від нього своїх дітей.
Скільки себе пам'ятав Гор, він завжди любив дивитись, як красуня Лу засвічує небесні вогні. Вона велично пливла по небосхилу і за її мовчазним велінням у небі тут і там засвічувались зірки. Горові дуже хотілося мати хоча б одну з них. Нехай навіть – найменшу... Він повісив би її у своїй печері і постійно милувався б нею. Навіть вдень. Адже у печері завжди було достатньо темно і власна зірочка могла б освітлювати Горове житло. Гор не знав, чому саме ці небесні вогні називались зірками. Але назва ця йому подобалась і цього було цілком достатньо для нього.
Але дістати цей небесний вогонь Гор ніяк не міг. Навіть найдовшою палицею, яку лише він міг знайти, до них не можна було досягнути. Гор і навшпиньки ставав, і вгору підскакував, але у нього так нічого й не вийшло. Він навіть палицею своєю кидав – думав збити хоча б одну... Але занадто високо у небі ходила красуня Лу і надто ретельно охороняла вона свої небесні вогні.
«От стану великим і сильним,- не раз думав Гор, мріючи про зірки, - і обов'язково дістану собі одну з них. А, може, й не одну…»
Він так часто твердив собі це, що навіть сам себе зумів переконати в можливості здійснення цієї шаленої мрії. Потрібно лише почекати. І треба бути дуже обережним, щоб не потрапити в зуби Великого Хара і уникнути гострих кігтів Крилатого Кара. А то можна й не дочекатись своєї власної зірочки.
Так майже кожний вечір Гор дивився у небо і йому здавалось, що мрія його з кожним днем стає все ближчою. Лише іноді, коли розгніваний Небесний Володар закривав небо чорними кошлатими хмарами, Гор не міг займатись своєю улюбленою справою. Тоді він ображався на Володаря і йшов спати у найвіддаленіший куточок своєї печери.
У ту пам'ятну ніч Гор також уважно вглядався в небо. Невтомна Лу вже пройшла більшу частину свого одвічного шляху і все небо, від краю й до краю, було густо всіяне зірками. Їх було так багато, що Гор навіть розгубився. Він не знав, на якій з них зосередити свою увагу. Адже вони всі йому дуже подобались. Одні зірки були дуже великими і так яскраво світили! Здавалось, вони зовсім поряд. Лише руку простягни – і дістанеш... Але Гор не такий дурний! Він вже знає, що їх не дістати. Вже намагався це зробити. Та, нічого! От підросте ще трішки – і обов'язково дістане!
Горові захотілося спати. Тяжко зітхнувши, він встав і збирався вже направлятись у своє затишне гніздечко в глибині печери. Та раптом одна із зірок привернула його увагу. Щось дивне здалось Горові у її поведінці. Але що? Тривало це всього якусь мить і якби Гор не дивився саме на цю ділянку неба, то він, швидше за все, нічого й не помітив би. Це була одна з його найулюбленіших зірок, одна з тих, яку він бажав би мати у своїй печері. Гор часто милувався нею і думав при цьому, що вона і є найголовнішим ліхтариком на небесній дорозі Володаря.
Зірка якось дивно і незрозуміло заморгала. Бувало, що й інші зірки час від часу мерехтіли у високості і Гор добре знав про це. Та цього разу мерехтіння було зовсім іншим. Якимось хворобливим, чи що? Тому Гор і вирішив залишитись і ще трохи поспостерігати за своєю улюбленицею. Щось йому не подобалось у цьому пульсуючому світінні. Маленьке серденько Гора якось незрозуміло занило і стиснулось, наче відчуваючи якусь непоправну і невідворотну біду.
Зірка тим часом, померехтівши якусь мить, раптом почала збільшуватись просто на очах. При цьому яскравість її також зростала. Тепер це дійсно була найбільша і найяскравіша зірка нічного неба.
А ще через якусь мить зірка раптом… зникла. Лише багато-багато маленьких іскорок почали швидко-швидко розлітатись на всі боки від того місця, де лиш мить тому сяяла у всій своїй красі красуня-зірка.
Все це трапилось так швидко, що Гор і оком змигнути не встиг. Він так і залишився стояти біля своєї печери з широко розкритим ротом і великими здивованими очима. Гор був впевнений у тому, що Лу швиденько знову запалить небесний вогонь у цьому місці і він, як і раніше, буде сяяти на небесній дорозі Володаря. Але саме цю зірочку йому чомусь було особливо шкода.
Гор, звичайно, не міг здогадатись про те, що ж трапилось з його улюбленою зіркою. Звідки йому, печерній людині, було знати про ті гігантські космічні катаклізми, які в ті далекі часи розірвали цю зірку на частини і зі страшною силою розметали її уламки на всі боки? Звідки йому було знати про те, що зірка, яка вибухнула так зненацька, була одним із синів Небесного Володаря і рідним братом Матері-землі?
Наступного ранку Гор прокинувся від криків жаху, що лунали неподалік від його печери. Виявляється, це Великий Хар знову вийшов на своє чергове полювання. Хитрість і підступність цього хижака були невичерпними. Він і раніше часто застосовував різноманітні хитрі витівки, лише б вдало пополювати на дітей Племені. Йому нічого не варта було тісно притулитись до будь-якої скелі і пильно спостерігати за всім, що відбувається в Долині. Його власний колір був подібним до кольору скель і не тільки діти Племені, а навіть лякливі Гну  частенько по своїх справах підходили достатньо близько до цієї скелі і внаслідок своєї необережності потрапляли на обід чи вечерю Великого Хара. 
Цей свій трюк він повторював декілька разів, але, навчені гірким досвідом, діти Племені почали обходити стороною будь-які скелі і після того полювання хижака стало не таким вдалим.
 Тоді Великий Хар почав підбиратися до дітей Племені річкою. Він тихо крокував її дном, а на поверхні води залишалися лише його очі і ніс. Щоб він міг вільно дихати і бачити все, що відбувається навколо. Але після двох нападів Великого Хара з-під води діти Племені й до річки наближатися перестали. Добре, хоч струмків у Долині було достатньо і їхньою водою можна було втамувати спрагу.
Внаслідок постійних переслідувань Великим Харом діти Племені вперше за всі часи свого існування почали робити собі запаси їжі, щоб можна було відсидітись у печерах, поки безжалісний мисливець буде полювати. Але надовго запасів не зробиш... І плоди, і м'ясо швидко псувались і все зіпсоване потрібно було викидати, а запаси поновлювати знову й знову. 
А за межами печер їх часто підстерігав Великий Хар… Так що доводилось проявляти і кмітливість, і вміння. Щоб і їжу роздобути, і самим на зуби мисливця не потрапити. 
Таким чином, діти Племені почали вчитися думати. По крайній мірі – деякі з них. А якщо людина задумується, то вона перестає бути дикою і хоча б чимось починає відрізнятись від оточуючого її тваринного світу.
Того пам'ятного для Гора ранку ненажерливий хижак знову перехитрив усіх. Глибокої ночі він тихо-тихо підкрався до житла дітей Племені і в позі очікування завмер на скелі, що нависала над входами до печер. Перші, хто вийшов з них вранці, одразу ж і потрапили в пазурі Великого Хара. Після настільки вдалого полювання і швидкого наповнення шлунку він ліниво поплівся у тінь ближньої скелі і влігся під нею, щоб спокійно перетравити їжу. З Долини він поки що йти не збирався.
Налякані у черговий раз діти Племені зі страху позалазили у найвіддаленіші куточки своїх печер і, голодні та спраглі, боялись і носа висунути звідти. Зі страху вони навіть второпати не могли, що поки Великий Хар відпочиває, то їм можна було б і самим хоча б плодів назбирати і зробити запас води.
На всі ці неподобства байдуже споглядав всесильний Небесний Володар. Як не дивно, але він чомусь ніколи не карав Великого Хара за його розбої в Долині. Він не метав у нього свій небесний вогонь, не намагався спопелити його своїм промінням і діти Племені дуже ображались на нього за це. Хіба вони не шанували його? Хіба не вважали його своїм Батьком? Та мовчав суворий Небесний Володар. Не було у нього відповідей на мовчазні запитання дітей Племені. Байдужим залишався він до їхніх молитов та заклинань. 
Одна лише Мати іноді тихо стогнала під ногами Великого Хара. Але що вона могла вдіяти йому, коли навіть Небесний Володар не вважав за доцільне втручатися в те, що творилось у Долині? Адже, що не кажи, а Великий Хар також був їхнім сином. Навряд чи, улюбленим, та все ж таки сином… А, може, діти Племені й даремно ображалися на Володаря та на Матір? Адже вони й самі полювали на Гну та на Крі. Вони вбивали рибу і поїдали її. Може й ці мешканці Долини також були невдоволені таким станом речей і вони також, кожен по-своєму, жалілися на дітей Племені Небесному Володарю та Матері?..
Того дня у Долині стояла надзвичайна тиша. Прудконогі Гну, не дуже сподіваючись на швидкість свого бігу, завжди намагались бути як можна далі від місць полювання Великого Хара. При його появі вони втікали так далеко, що він, навіть з висоти свого велетенського зросту, і роздивитися їх не міг. А смачної трави у Долині всюди було доволі, тому Гну й голодувати не доводилось ніколи. І вологу вони могли знайти у будь-якому місці, і під деревами від полуденної спеки сховатись будь-де могли. Крі, лиш вчувши наближення Великого Хара, також ховались під землею і ніщо не могло їх виманити звідти на протязі декількох днів. Можливо, вони в цей час харчувались корінням якихось рослин? По крайній мірі, коли вони знову з'являлися на поверхні землі, худими їх назвати ніхто б не наважився.
 Одні лиш діти Племені виявились непристосованими до тривалого відсиджування у своїх печерах в ті дні, коли Великий Хар ставав володарем Долини. Тоді вони неймовірно страждали від голоду та спраги. Але страх неминучої загибелі був настільки сильним, що вони вважали за краще  померти від голоду, лише б не потрапити до пащеки цього чудовиська.
Ця надзвичайна тиша стояла над Долиною майже цілий день. Небесний Володар вже схилив світлий лик до своєї печери, де на нього очікував нічний спочинок. Ситий Великий Хар все ще мирно дрімав у тіні велетенської скелі, а діти Племені й далі тремтіли від жаху, відсиджуючись у найглибших щілинах своїх печер.
Але у будь-якому заселеному світі тиша завжди буває лише відносною. Адже цілий день над Долиною, як і напередодні, стояв нестихаючий дзвін цикад. Міріади інших комах також літали, повзали і скакали по землі, по траві і по деревах, видаючи при цьому цілу гаму найрізноманітніших звуків. Так само тихо жебоніли у берегах чисті струмені річкової води. Легенький вітерець про щось тихо шепотівся з зеленим листям дерев. Ще десятки і сотні різних звуків урізноманітнювали цю відносну тишу Долини. Так що цю тишу лише умовно можна було б назвати повною. Але, все ж, це була тиша… Тиша, яка раптом вибухнула неймовірним завиванням зірки. Зірки, що падала з неба.
Вона неслась до землі і, здавалось, що само небо роздирається на шматочки, зі всіх сил намагаючись стримати силу потужного удару. Та зробити цього і воно не могло…
 Неймовірної сили пронизливий звук розбудив Великого Хара і він з подивом скочив на свої могутні лапи і заревів на всю силу своєї ненаситної утроби. Як? Хтось насмілився потривожити його сон? Де він, цей невідомий противник? Адже рівного йому по силі не існує! Хто він, що насмілився посягнути на його територію? Хто потривожив його сон?
Великий Хар стурбовано крутив на всі боки своєю велетенською головою і великі його очі в той часналивалися неймовірним гнівом. Але позбавлений розуму мозок так і не зміг виявити винуватця. Тому він з неймовірною злістю продовжував крутити головою, готовий будь-якої миті кинутись на невидимого ще ворога. При цьому він з неймовірною силою та люттю молотячи землю своїм хвостом, перетворюючи на тирсу і траву, і кущі, і невеличке каміння.
Діти Племені також були надзвичайно налякані цими незрозумілими звуками. Вони навіть подумали, що це Небесний Володар, сприйнявши нарешті їхні молитви, направив на Великого Хара всю силу свого гніву і вразив його небесним вогнем. Вони швидко повискакували зі своїх нір і зі всіх ніг кинулись до виходів з печер. Багатьох з них саме це згодом і врятувало від неминучої загибелі під завалами скель. 
Вони з надзвичайним здивуванням і страхом оглядали свою Долину, намагаючись виявити причину такого несподіваного громоподібного звуку. Але в самій Долині вони не побачили нічого, що могло б заволодіти їхньою увагою. І лише один маленький хлопчик, а це був саме Гор, звернувши свій погляд до неба, побачив зірку, що падала звідтіля.
- Зірка! Зірка падає з неба! - закричав Гор, показуючи пальцем на небосхил.
Але мало кому з його одноплемінників довелось побачити цю падучу зірку, так швидко вона прокреслила величезну дугу по небу і зникла за обрієм. А вже наступної миті тіло Матері здибилось у них під ногами і звук згасаючого вибуху струсонув все довкола. Руйнувалися гори, хоронячи все живе під своїми уламками. Ураганний вітер, який раптом з'явився невідомо звідки, наче невагомі травинки, пригинав до самої землі велетенські дерева, а деякі з них виривав просто з корінням і заносив невідомо куди. Від грому, викликаного падінням зірки, діти Племені поглухли і до багатьох з них після цього слух так ніколи й не повернувся.
Встояти на ногах у цьому жахаючому завиванні стихій було просто неможливо. Ті, що не встигли вибігти з печер, майже всі були навіки поховані  під завалами каміння. А тих, хто встиг вибігти з печер, нездоланні сили стихії кидали на землю і сама Мати, постійно здригаючись і тремтячи від жаху,  продовжувала з неймовірною силою кидати їх на всі боки, роблячи їх каліками і вбиваючи їх. Навіть вождь Племені, могутній Тар, якого навіть найбільшою довбнею ніхто з одноплемінників не міг збити з ніг, котився зі схилу, як билинка, не маючи змоги за щось вхопитись своїми могутніми руками. Так і загинув він,  не переможений ніким із людей, від спалаху гніву невідомих до цього часу сил природи. 
Хмари пилу, що піднялися аж до Володаря, з неймовірною силою налітали на все живе у Долині і ще багатьох дітей Племені понесли з собою, безжалісно кидаючи їх на дерева та скелі. Ті з них, що попадали на землю, від нелюдському страху закривали голови руками і без опору віддавались на волю розбурханій стихії. Ані боротись з незримим ворогом, ані навіть кричати, молячи про порятунок, у них вже просто не було сил.
Довго ще тремтіла збита й зранена Мати. Кілька разів ураганні вітри пролітали над Долиною, поки весь цей жах відступив геть. Лише незначна групка людей вціліла тоді з колись численного Племені. Але всі вони були настільки перелякані, що після пережитого жаху навіть розбійний напад Великого Хара тепер не здався б їм таким страшним. Лише через кілька днів Плем'я дещо прийшло до себе і діти його почали потроху займатись своїми щоденними справами.
Після катастрофи життя в Долині дуже змінилось. На перших порах діти Племені могли харчуватися м'ясом загиблих тварин. Але вистачило його ненадовго. Хоча над Долиною продовжувала висіти непрониклива мла пилу, що піднявся високо в небо, Небесний Володар, як і раніше, ходив своїм незмінним шляхом і хоча його жар став дещо меншим, але туші загиблих тварин почали швидко псуватись і над Долиною встановився задушливий сморід. Довго ще дітям Племені доводилось спалювати своїх одноплемінників та туші тварин, поки гнилісний сморід остаточно не зник з Долини. 
Найважче було спалити тіло Великого Хара. Так, так! І цей, ніким не переможений, мисливець став звичайнісінькою жертвою шаленства розбурханих стихії. Навіть він не зміг уникнути своєї сумної участі. Скеля, що обвалилась на нього під час падіння зірки, навік відбила у нього будь-яке бажання полювати на інших. Його могутнє тіло ще кілька днів після катастрофи продовжувало боротись, намагаючись скинути навалене на нього каміння, але й він був безсилим і, врешті решт, змушений був скоритись волі невмолимої долі. Довго ще діти Племені боялись підійти до свого загиблого ворога, але запах гнилі, що йшов від нього, змусив таки їх подолати свою відразу і вони кілька днів тягали до нього сухе паліччя і все палили й палили те, що від нього залишилось.
Голодно жилось племені після падіння зірки. Вціліло лише кілька Гну і дуже незначна частина Крі. Але Гну стали ще більш лякливими і підступити до них стало й зовсім неможливо. Крі також стали не такими довірливими, якими вони були до цього страшного дня. Риби у річці стало зовсім мало, а більшість струмків тепер були назавжди заховані під розсипами каміння. Більша частина дерев у лісах також була повністю винищена, а на тих, що вціліли, їстівних плодів не залишилось зовсім. Всі вони були зірвані вітром і занесені ним невідомо куди. Доводилось і коріння їсти, і траву… Якби у Племені не залишилось так мало людей, то воно й вижити не змогло б.
Пройшло чимало часу від падіння зірки. Та тільки тоді, коли вже Гор підріс і з дитини став молодим самцем, коли почав відчувати справжню силу в своїх руках, небо над Долиною почало поволі звільнятися від пилу, піднятого після небувалого землетрусу. І лише тоді діти Племені знову змогли побачити Небесного Володаря, який, наче нічого й не сталося, як і колись, тихо котився по небосхилу своїм незмінним шляхом. Хоча незмінним цей шлях назвати було б важко. Щось і в ньому змінилося. Але от що?..
До того часу встигли вирости нові дерева і на них з'явились нові плоди. Спустошена колонія Крі також розплодилась неймовірно і діти Племені знову змогли відчути смак справжньої їжі. Навіть декількох Гну вдалося здобути і Плем'я знову ожило і стало більш чисельним.
Не так швидко, як би цього хотілось Племені, але повертались старі добрі часи, часи, коли Мати ще була молодою і коли Небесний Володар бережно пестив Плем'я у своїх теплих обіймах. Але ті діти Племені, що пережили падіння зірки, тепер добре розуміли, що будь-якої миті у Велику Долину знову може прийти біда і що їм потрібно навчитись протистояти їй.
Гор до того часу став сильним самцем і в нього вже давно зникло бажання дістати собі зірку з неба. Та й самих зірок він вже так давно не бачив, що навіть встиг забути за них. Але мати власну зірку йому тепер не хотілося не тому, що вони йому перестали подобатись. Зовсім ні. Просто впродовж часу запиленого неба він добре зрозумів, що таке падіння зірки і не бажав більше переживати настільки гострі відчуття. 
Як і раніше, він тепер досить часто вглядався у нічне небо, але кожного разу, як тільки якась зірочка раптом зривалась зі свого місця і яскравою іскоркою летіла по небосхилу, Гор зі страхом втягав голову в плечі і озирався на всі боки у пошуках схованки. Він, звичайно, розумів, що не кожна така зірка може знову впасти на Долину. Адже він і раніше бачив багато зірок, що падали. Але пережиті біди залишили у його пам'яті невитравний слід.
А от небесна дорога Володаря, як і раніше, владно притягала Гора до себе. Та він ніяк не міг зрозуміти, де ж вона починається. Адже коли Небесний Володар виходив на неї, зірок –  цих небесних вогнів вже не було видно. То ж, він ніяк не міг зорієнтуватися, а самому знайти цю дорогу у високих горах Горові ніяк не вдавалось. 
Він не раз намагався це зробити, але так і не зумів навіть до вершини гори дістатися. Чим вище він підіймався, тим холодніше йому ставало. Раніше він взагалі не знав, що таке холод. Хіба що, у ті часи, коли Небесного Володаря не було видно крізь пилові хмари. Тоді у Долині було значно холодніше, ніж у старі добрі часи, але не настільки, як у горах. 
Тут Гор вперше у своєму житті зіштовхнувся з незвичним для нього явищем. Коли він піднявся настільки високо, що вся Велика Долина у всій своїй красі постала перед його очима, він натрапив на білий-білий пісок. З вигляду він ніби то був таким самим, як на березі рідної Річки. Лише значно білішим. Але якщо там, у Долині, пісок був не просто теплим, а навіть гарячим, то тут він був холодним-холодним і коли ноги ступали по ньому, то все тіло починало тремтіти від холоду. Гор ніяк не міг зрозуміти цього. Чому? Чому той пісок, що лежить на просторах його Долини, повільно просипається крізь пальці, а цей у долоні раптом стає водою? Чому по звичному з дитинства піску можна йти і йти, не відаючи втоми, а по цьому далеко й не підеш?.. Чому у рідній Долині завжди відчуваєш себе добре і затишно, а тут і залишатись не хочеться? Чому, нарешті, чим ближче підіймаєшся до Небесного Володаря, тем холодніше стає?.. Повинно ж бути навпаки! Адже, вперше підіймаючись в гори, Гор навіть боявся згоріти від жару Володаря...
Чим більше виростав і мужнів Гор, тим більше цих «чому?» крутилося у нього в голові. І на всі ці «чому?» йому неодмінно хотілося знайти відповіді. Але ніхто в Племені не знав їх, цих відповідей, і тому Гор вирішив, що відповіді на всі свої запитання він повинен знайти сам. 
Так як небесна дорога Володаря поки що для нього була закрита, то Гор вирішив направити всю свою допитливість в іншу сторону і зайнятись дослідженням своєї Долини. Не вічно ж Крі будуть такими довірливими. А Племені потрібно м'ясо для харчування. От і потрібно дізнатися, куди це втікають Гну під час полювання на них. Потрібно знайти місця, де вони ховались колись у часи Великого Хара. Потрібно було розвідати нові рибні місця, так як біля печер Племені риби стало значно менше, ніж це було колись. Потрібно було розшукати місця, де було б достатньо плодів і їстівних трав. І, що найголовніше, Горові потрібно було дізнатися, як у Долину потрапив Великий Хар і чи не загрожує Племені така сама біда у майбутньому. 
До того часу Гор вже давно зрозумів, що хижак міг потрапити у Долину лише якимось невідомим Племені проходом у горах. Цей прохід необхідно було знайти, щоб потім надійно закрити його. Адже, хто його знає? Мало що ще може трапитись у майбутньому і хто ще може пробратися в Долину цим проходом?
У Гора не було друзів - ровесників, так як всі вони загинули при падінні зірки. До старших з дітей Племені зі своїми пропозиціями він звертатись не насмілювався. Мало що у нього в голові, у цього старшого! Один просто посміється над фантазіями молодого самця, а інший, не довго думаючи, може й ломакою врізати. 
Молодші за нього були ще зовсім хлопчаками. З ними Горові було нецікаво. Та й важко було б їм витримувати далекі переходи. Тому й бродив він своєю Долиною сам один. Ніхто про нього не турбувався, але Гор і не потребував нічиєї турботи. Він сам добував собі їжу, сам готував її на вогнищі, сам шукав собі місце для ночівлі і турбувався про свій затишок.
Саме під час цих своїх походах Гор і полюбив свою Долину і своє незалежне існування в ній.

Розділ 3.Вогненний слід

Йшли роки. Чисельність племені зростала, а Гор ставав все більш незалежним.
В ті часи довгі роки вождем Племені був Кір. Цей величезний і надзвичайно сильний самець був значно розумнішим за інших самців Племені. І хоча він завжди вимагав від інших безумовного підкорення своїй волі, він чомусь завжди заохочував Горові походи Долиною.
Гор поважав Кіра і нерідко розповідав йому про побачене ним. Так, він знайшов невеличку ущелину, де Гну зазвичай ховались від негоди. Швидше за все, саме сюди вони втікали колись і від Великого Хара. Гор розповів Кірові про своє відкриття і Плем'я тоді добре пополювало на цих прудконогих...

Далі буде...