"У сутінках часу"

Як би там не було, а його величність – Випадок у нашому житті важить таки чимало. Я у тому переконатися мав можливість неодноразово. Хоча інших у своїй правоті переконувати не збираюсь. Зрештою все, що тут написано, це всього лише мої особисті роздуми. Я не можу стверджувати, що претендую на істину в останній інстанції. Як на мій погляд, то абсолютних істин взагалі не буває. У нашому світі все відносне. Навіть наше власне життя. Ну, хоча б тому, що не тільки від нас самих воно залежить… Чому нікого і ні в чому переконувати не збираюсь? Та хоча б через ту ж відносність. Тому, що сам себе надто розумним не вважаю. Але повернемось до Його величності. Себто – до Випадку. Скільки тих випадків, щасливих і не зовсім, протягом життя нам підкидає Доля! Навряд чи хто й порахувати зуміє. А от чи кожен з нас може похвалитися тим, що сповна використав всі шанси, які йому Доля дарувала? Якщо хтось насмілиться ствердно відповісти на це запитання, то його з повною впевненістю можна назвати брехуном. Хай вибачить мене читач за таке неблагозвучне слово. Або, по крайній мірі, такого хвалька можна вважати людиною, яка неадекватно оцінює свої здобутки на життєвій ниві чи свою особисту роль в досягненні тих чи інших результатів. Як я можу повчати когось, коли тепер, з висоти прожитих літ, мені добре бачаться мої власні численні помилки, здійснені протягом прожитих років? Чому я можу навчити, коли й сам лише один-єдиний раз зумів скористатися випадком, об який мало не спіткнувся і не набив собі гулю? З певною долею об’єктивності ми можемо судити про ті чи інші події нашого життя, які вже відбулися і так чи інакше підправити які нема жодної можливості. Оцінюючи ці події, ми дивимось на них, як на черговий етап набуття життєвого досвіду і самі собі обіцяємо, що подібних помилок у нас більше не буде. Та, наскільки розумнішими ми б не ставали з прожитими роками, ми й надалі  досить часто приймаємо помилкові рішення, які ведуть до неправильних вчинків, а потім знову тішимо себе думкою, що це вже востаннє, що більше такого не повториться. А ви ніколи не думали про те, чому воно так буває: хочеш зробити як краще, а виходить – як завжди? Себто, навпаки виходить…Можливо тому, що такий уже в нас слов’янський менталітет? Тому, що переважна більшість з нас живе в постійному очікуванні якогось дива? Адже, в основному, ми мріємо про те, що казка раптом стане дійсністю і ми, нарешті, отримаємо від життя те, чого насправді варті. Але чи варті ми того, про що мріємо? Може, ми й отримуємо саме те, на що заслуговуємо? Не більше й не менше… Вам, мабуть, вже набридли наведені мною прописні істини, про які ми всі і все знаємо і які, на жаль, більшість з нас так нічому й не навчили. Майте терпіння! Я вам розповім свою історію. Довідавшись про неї, багато хто з вас у мені впізнає себе самого і, можливо, лишній раз посміється над своєю (чи нашою?) простотою і наївністю. Хоча це не завжди смішно...

Розділ 1.

Мене звати Віктором. Ім’я як ім’я. Нічим не краще, але й не гірше за інші. Воно походить від латинського слова “перемога” і тому я ще з раннього дитинства вважав себе переможцем. Я завжди і всюди намагався бути першим і тому нерідко ображався на долю, коли мене хтось обходив у навчанні, в спорті чи в чомусь іншому. Це часом і зараз трапляється, хоча з роками я навчився більш терпимо відноситись до успіхів інших людей. Я й тепер інколи намагаюсь бути першим. От тільки на реалізацію цих прагнень витрачаю мінімум зусиль. В результаті – мої реальні здобутки дуже й дуже далекі від вимріяних і нафантазованих. Але це вже не так ображає. Бо ж не дуже й старався…
Я – середньостатистична людина і тому не буду забирати у вас час на ознайомлення з моїми фізичними даними. Все одно, якщо мені колись і трапиться пройти повз вас, особливої уваги на мене ви не звернете. Мої близькі і знайомі вважають мене досить симпатичною людиною. Можливо тому, що я дещо красивіший за мавпу. Я можу себе віднести до категорії трудоголіків. Але саме до тієї їх частини, кому так і не вдається повністю реалізуватися в якійсь справі. Я часто готовий надавати, і нерідко таки надаю, безкорисну допомогу своїм друзям чи просто знайомим людям. Та крім сивого волосся на скронях в реальному житті це мені більше нічого не дало.
Мені вже більше сорока років. Вважай, більша частина життя позаду, а чогось істотного в цьому житті я не тільки не досягнув, але до певного моменту навіть і не бачив. Як і переважна більшість з нас.
Чому я повів мову про випадок у житті? Може саме тому, що все наше життя, як на мою думку, це не що інше, як цілий ланцюжок випадковостей, випадків і подій, які можуть трапитись, а можуть і не відбутися. Але вам я про це розповідаю тільки тому, що один-єдиний раз у житті я таки скористався зі свого щасливого шансу. Але чи щасливий він? А якщо й так, то наскільки він щасливий? І чи справді я зумів скористатися ним належним чином? На ці питання я й зараз не можу дати однозначної відповіді. Не можу, хоча б тому, що мене, людину спокійну і виховану, наче злочинця, розшукує і наша міліція, і ще деякі зацікавлені особи… Шукають мене тільки тому, що я став не таким як інші, що я зумів виділитись із загалу. А це – не за правилами. Так робити – не можна! В чиїхось очах я став винним тільки тому, що зумів скористатися своїм щасливим випадком. 
Про долю випадку в житті людини можна і міркувати, і сперечатися до безконечності. Тому вважаю, що краще припинити філософствування і перейти ближче до справи.
Далеко не кожному з нас доводилось в реальному житті стикатися з такими явищами, як марево, фантом, фата-моргана... Яких лише назв не придумали люди, намагаючись так чи інакше пояснити те, що вони ніби то бачили, але чого насправді існувати не може. А чому – не може? Тільки тому, що ми й досі не зуміли описати ці явища відповідними хімічними чи математичними формулами? Тому, що нам ніяк не вдається підвести їх під загальновизнані теорії? Чи, може, тому, що значно легше просто відмахнутися від незрозумілого, вважаючи його плодом хворобливої уяви стомлених мандрівкою пустелею подорожніх?
Але ж людська історія знає чимало прикладів, коли такі явища спостерігались у більш помірних широтах. Тут уже не може бути жодних пояснень з посиланнями на гарячі випари пустельних пісків. До того ж, відомі факти, коли великі групи людей спостерігали за реальними історичними подіями, які відбувались десятки і навіть сотні років тому. Що, просто відмахнутися від таких явищ, пояснивши їх груповим психозом певної частки людства? Це найлегше. Бо не потребує ніяких пояснень. Найлегше запевнити всіх у тому, що так не буває, бо так взагалі бути не може.
Ми вже віддавна заколихали себе впевненістю в тому, що людина – це вінець творіння Господнього, або, якщо хочете – найкращий витвір лабораторії самої матінко-Природи. Ми самі себе впевнили в цьому і впевнили настільки, що навіть саму можливість змінити цю думку вважаємо ледь не крамольною. І лише одиниці з нас, мабуть, цілком справедливо, вважають людину лише однією з проміжних ланок у феєричному ланцюжку проявів розумного життя, які лише можуть мати місце у Всесвіті.
Не даремно в народі кажуть, що поки грім не вдарить, мужик не перехреститься. В існування якихось інших, позаземних форм життя ми зможемо повірити лише тоді, коли якийсь незвичайний прибулець з далеких (чи близьких?) світів зустрінеться на життєвій дорозі з кожним з нас. Лише тоді ми зможемо повірити в те, що ми не одинокі в Космосі і що все наше людство, взагалі, і наша наука, зокрема, знаходяться ще на колисковій стадії свого розвитку і що нам ще рости й рості, поки зможемо уподібнитись до розумніших за нас.
Повірте, що я не просто морочу вам голову такими ліричними відступами і що я зовсім не маю наміру втягнути будь-кого з вас у безконечну полеміку про можливість існування різноманітних форм і проявів життя як у віддаленому Космосі, так і поряд з нами. Наскільки мені дозволяє мій розум і власний життєвий досвід, я лише намагаюсь розповісти про те,  що трапилось зі мною особисто, і, наскільки це можливо, застерегти вас від повторення моїх власних помилок.
Переважна більшість наших вчених вже давно прийшли до висновку про те, що ми живемо у багатовимірному просторі. Одні з них вважають, що таких вимірів є сім. Інші наполягають на тому, що їх не менше вісімнадцяти. А є ще й такі диваки, які намагаються довести, що їх набагато більше... 
Але що нам до мудрувань якихось розумників, коли переважна більшість з нас вважає себе мешканцями тривимірного простору? Простору, який має лише свою довжину, ширину і висоту. Хто розумніший, той до цих вимірів додає ще четвертий - час.  І – досить! Все решта – за межами розуміння. Отже, воно - від лукавого. А якщо воно недосяжне нашому розуму, то ні думати про це, ні, тим більше, вірити в реальність такої багатомірності прос-тору зовсім не обов’язково.
А вам ніколи не спадало на думку таке, що ріка часу у нашому Всесвіті може бути не єдиною? А, може, їх кілька? Може їх, цих часових річок, дуже багато і всі вони течуть у різних напрямках? Як знайомі нам земні ріки...
Я зовсім не маю на увазі, що одні з цих річок течуть від початку до кінця, а інші – навпаки. Якщо вони насправді існують – ці річки часу, то кожна з них, як і всі річки, звичайно ж, повинні мати свій початок і свій кінець. От тільки бігти вони просторами Всесвіту можуть у різних напрямках.
Якщо цю гіпотезу прийняти за таку, що має право на існування, то цілком припустимо, що кожний простір, кожна одиниця Всесвіту, яка має свою довжину, ширину та висоту, на додачу до них має ще й свою власну  ріку часу. Ту невидиму річку, яка на своїх хвилях несе у невідомість саме цей, свій власний, простір. 
А тепер уявіть собі, що таких просторів і таких річок часу у Всесвіті є безліч і що вони навіть можуть знаходитись зовсім недалеко один від одного. Але ні бачити, ні сприймати якимось іншим чином ці, інші, відмінні від наших, просторово-часові субстанції ми не маємо змоги. Чому так? Та хоча б тому, що нас колишуть різні хвилі часу  і амплітуда коливань цих хвиль майже ніколи не співпадає. 
Спробую пояснити це більш простим прикладом. Адже у своєму власному просторі, у своєму до болю рідному часі ми не можемо побачити того, що реально вже відбулося. Навіть, якщо це відбулося у нашому власному житті і трапилось всього п’ять хвилин тому. Такі події лише можуть залишитися в нашій пам’яті, лише в спогадах, які, як і все на нашій Землі, недовговічні. Тобто, ми їх бачили, ці події, ми навіть були свідками цих подій. Але бачили ми їх п’ять хвилин тому. А зараз, в теперішньому часі, ми цих подій вже не бачимо. Бо вони вже відбулись і назавжди залишились у минулому, в часі, де є своя ріка. Та, яку ми вже переплили і вороття до якої вже нема…
А чи можемо ми побачити зараз те, що відбудеться в нашому ж житті хоча б через ті ж п’ять хвилин? Звичайно, що ні! Ми можемо лише здогадуватись, можемо передбачати ймовірність тих чи інших подій з певною мірою достовірності. До того ж, передбачаємо ми їх, ці події, далеко не завжди і далеко не так, як вони дійсно відбудуться.
Ми не можемо бачити електромагнітного поля, але нам доведено його існування і тому ми просто сприймаємо факт цього існування на віру. Ми не відчуваємо рентгенівського проміння, але з допомогою знімків своїх власних внутрішніх органів переконуємось у його реальності. То чому б нам не повірити в те, що марева, які час від часу спостерігає багато людей, є не чим іншим, як проявами інших світів, світів, які існують поруч з нами і перейти в які теоретично можливо, але практично дуже важко?
Думаю, що ви неодноразово помічали, як у деякі літні дні повітря над землею ніби тремтить і крізь мінливу призму цього повітряного пласту всі віддалені предмети сприймаються зором зовсім не такими, якими вони є насправді. Я не хочу вас переконувати в тому, що саме це явище може бути доказом взаємного дотикання різних світів. Хоча б тому, що вчені цьому явищу дають зовсім інше, більш прозаїчне, пояснення. Але ж можна собі уявити, що десь поруч з нами, але у іншому світі також саме літо в розпалі і що тамтешня ріка часу, як і наша власна, стала більш повноводною і що біг її значно прискорився. От і доторкнулись вони десь між собою – дві річки і два світи...
Я можу собі дозволити таке припущення. Можу, так як мені довелося помандрувати різними світами і хоча б крихітку знань  про особливості загальної світобудови Всесвіту я у цих мандрівках все ж здобув. Але, давайте залишимо фізику фізикам, а самі перейдемо до лірики чи, вірніше, до прози нашого життя і до моїх подорожей в інші світи.

Розділ 2.   

Було чудове літнє надвечір’я. Час, коли все в природі ніби застигає, готуючись до нічного відпочинку, і лише набридливі комарі прокидаються для свого нічного розбою. Навіть вітерець, що настирливо дув з самого ранку, нарешті вгамувався, заплутавшись в заростях верболозу. 
У той час я саме сидів на березі тихоплинної річечки і уважно спостерігав за своїми поплавками. Як і кожний рибалка,  я небезпідставно сподівався на те, що саме зараз, в час настання вечірньої прохолоди, мені, нарешті, клюне гідна уваги риба і моя улюблена річка  таким чином щедро віддячить мені за цілоденне очікування своєї удачі. Всі рибалки думають приблизно так само і всі, в основному, помиляються. Хоча, бувають і щасливі винятки...
Та велика риба того чудового вечора явно не була налаштована  на те, щоб потрапити в мій садок, а відтак – і на сковорідку. Лише якийсь дріб’язок час від часу непевно теребив мою насадку, на що поплавки реагували млявим похитуванням з боку на бік. Складалося враження, що вони так хитаються  від п’янкого річкового повітря і що такий стан їх цілком влаштовує, що він їм до вподоби.
Раптом, без будь-яких видимих зовнішніх причин, повітря над річкою почало тремтіти і переливатися всіма кольорами райдуги. Ніби відблиски північного сяйва несподівано опустились на воду. Надалі вже важко було здогадатися, чи то вода почала підніматися вгору, заперечуючи всі закони фізики, чи то само повітря невідомо з яких причин раптом ущільнилось, всією своєю вагою натиснувши на річкову гладінь. Повітря бриніло,  пінилось і ніби переливалося невідомо куди, легким шумом своїм нагадуючи водоспад. 
Так тривало кілька хвилин. А, може, тільки кілька секунд? У таких випадках – не до годинника. Потім шар ущільненого повітря ніби знову набув свого первісного стану. Але воно й далі продовжувало тремтіти і переливатися і наче невеличкі хвильки  прокочувались по ньому, весь час змінюючи цю нетривку субстанцію.
Зачудований, я дивився на це видовище, забувши про все на світі. Тим часом  повітря переді мною знову почало змінюватись, забарвлюючись у зелений колір. І якщо раніше ця дивовижа трималася над фарватером річечки, метрів за п’ять від берега, то тепер вона поступово почала насуватися просто на мене. 
Не буду хвалитися і переконувати вас в тому, що я зовсім не злякався. Мабуть, що це було б неправдою. Але в той час всі мої відчуття були наче паралізовані. Я просто споглядав це незрозуміле явище і спостерігав за ним наче зі сторони. Ніби це не зі мною трапилось, а вичитано з якоїсь химерної книжки. Мабуть, саме тому й присутність стороннього я помітив не відразу. Він ніби вийшов із цього марева і мовчки почав розглядати мене. А сама зелена завіса над річкою тим часом почала розповзатися і поволі зникати. Поступово вона осіла на воду і течія річки понесла  її кудись, розчиняючи в прозорих хвилях і знищуючи останні сліди цього незрозумілого для мене явища.
Та далеко не все розчинилося в повітрі. Не все було змито річковими хвилями. Ніби якийсь невідомий фантом, дивовижна, химерна істота так і залишилася стояти переді мною. Ще й так впевнено стояла, ніби вона не з повітря виникла, а була із справжньої плоті і крові. Як і все живе на Землі! Мабуть, що й він (чи вона або воно?) був здивований не менше за мене. Витріщивши на мене свої очі-тарілки, він, не рухаючись, безсоромно розглядав мене. Наче якусь інфузорію під мікроскопом.
Моє внутрішнє заціпеніння поступово почало кудись відступати і якісь відблиски думок замерехтіли в моїй голові. Звичайно, тоді я того ще не усвідомив, але тепер мені здається, що всі ті думки виникли якось самі по собі. Ніби це не я сам думав, а хтось зовсім інший, невідомий мені проганяв нейронами мого мозку титри  якогось дивовижного фільму.
Переважна більшість з вас, швидше за все, подумає, що наклюкався, мовляв, рибачок з пляшки, та й поїхав у світ галюників, коли сонечко літнє у тім’ячко вдарило. От і верзе казна-що та голову читачеві морочить.  Якщо ви так дійсно подумали, то я й ображатися не буду. Можливо, що я й сам, на вашому місці, так і подумав би.  Але це зовсім не так! Якби всі вживали оковиту так як я, то у нас ніяких антиалкогольних указів не приймали б. Я лише при святі можу собі позволити сто грамів випити. А щоб сам, то такого взагалі ніколи не бувало. Так що можете заспокоїтись. Тверезий я був. А від чистого річкового повітря до такої степені не сп’янієш.
Незнайомець оговтався першим.
- Не бійся мене, людино! – цілком зрозумілою для мене мовою раптом заговорив він. – Я – не фантом і не нечиста сила. Я – факр!
Я був до такої міри ошелешений цією несподіваною з’явою, що спочатку й слова не міг промовити. Ніби занімів. А тут – воно ще й заговорило зі мною. В такій ситуації будь-хто контроль над своїми почуттями втратив би. І я себе контролювати не міг. Тому й ляпнув, не думаючи, перше, що в голову прийшло:
- А що таке факр?..
- Ти ще забув запитати, з чим його їдять, - озвучив мою подальшу думку незнайомець.
Він невдоволено зморщив своє зелене обличчя. По всьому було видно, що це дурнувате запитання таки вивело його з рівноваги. А чого ображатися? Можна подумати, що мені кожний день доводиться якихось факрів бачити...
Чому він не відреагував на мої слова належним чином, для мене так і залишилося таємницею. Швидше за все, він зважив на мої розумові здібності, що, зрештою, й змусило його посміхнутися.
- У мене ще буде час, щоб розповісти тобі, хто такі факри. А зараз мені просто хочеться поспілкуватися з тобою. Я хочу дізнатися, чи ти доріс до контакту.
От уже, чия б корова мукала!..
Факр, якщо це справді був факр, хоча я про таких і не чув ніколи, був щонайменше втричі нижчим за мене. На зріст він був від сили сантиметрів шістдесят. Не людина-ліліпут, не гном і не гобіт... Щоб ідентифікувати цю особу, я навіть подумки перебрав всіх відомих мені казкових персонажів. Але цей факр не був схожим на жодного з них. Хіба що зеленим кольором на крокодила Гену змахував. Одягу він не мав ніякого. То ж я, наче в анатомічному кабінеті, мав можливість досить добре його розглянути. 
Я вже казав, що він був зеленого кольору. Як молода травичка після дощу. Але, якщо колір молодої трави завжди приємний і милий для ока, то цей навряд чи можна було вважати таким. Хоча, може це тільки з незвички. Адже ми цілком нормально сприймаємо зелений колір жаби, наприклад. Хоча подобається вона далеко не всім.
З великою натяжкою зеленого можна було б прийняти за представника загону приматів.  Щось у ньому було і від гнома, і від шимпанзе. Якісь його риси нагадували людину, а ще якісь – казкового гобіта. Чимось він навіть змахував на Гурвінека з чеської казки. Ручки-ніжки у нього були тоненькі і якісь ніби немічні. Торс навряд чи можна було назвати атлетичним, так як, в порівнянні навіть зі мною, животик у зеленого факра був значно більшим. А голова, за нашими, земними мірками, була розрахована, принаймні, на двох. Але дісталась йому одному. Зате ротик на цій величезній голові був зовсім маленьким. Носа у незнайомця не було взагалі. Лише три отвори, про які можна було подумати, що це ніздрі, були у відповідному місці на його обличчі. Вух, таких як у нас, також не було. Та зате очі! Очі у нього були просто величезними. Вони займали майже половину його обличчя і можна було припустити, що саме ці органи сприймання  для нього і є основними для пізнання світу.
- Ти не бійся мене, Віктор! – знову несподівано порушив мовчання зелений. – Я лиха тобі не заподію...
Я мало слиною не захлинувся від такого нахабства. Це ж треба! Якийсь недомірок може вважати, що я його боюсь? Я аж зі свого кріселка ледь піднявся від обурення. Та своєчасно здогадався подумки порахувати до десяти...
Адже не будеш сваритися з незнайомцем через необдумано сказане ним слово. Тим більше, що й він сам не бризкався слиною, коли я його про факрів запитав.
А сам факр тільки засміявся з моєї реакції. У нашому розумінні це й сміхом важко було б назвати. Та, тим не менше, він таки сміявся. Або просто намагався імітувати нашу ж таки реакцію на прояв чогось смішного. Навіть його живіт трясся при цьому точно так, як це буває у нас, і якесь булькання вихоплювалось просто з його черевця. Навіть його маленький ротик викривлювався при цьому в якусь чудернацьку гримасу.
- Твої думки розвеселили мене, Віктор.
Він чомусь вперто ставив наголос на другому складі мого імені. 
- Та, давай, не будемо сперечатися з приводу того, хто з нас сильніший. Дивись!
З цими словами зелений повернувся трохи в сторону і спрямував свою маленьку ручку на старезну вербу, що росла на березі, поодаль від нас. Грубезний стовбур верби несподівано стрепенувся і відразу ж переломився. Масивне дерево впало на кущі верболозу, ламаючи все на своєму шляху.
Я настільки був вражений цією подією, що навіть на деякий час знову втратив дар мови. Моя нижня щелепа якось сама собою опустилася значно нижче, ніж їй належало б бути. Я знову гепнувся на своє кріселко, ошелешено поглядаючи то на зрізану невідомою силою вербу, то на таємничого факра.
- Як ти можеш переконатися, сила живої істоти не лише в її м’язах. І вона далеко не завжди залежить від розмірів цієї істоти. Набагато важливіше те, що сховано тут.
При цих словах факр легенько постукав себе по голові своїм маленьким пальчиком і знову засміявся.
- Не переймайся так, Віктор! Я хочу лише поспілкуватися з тобою. Цілком можливо, що ти лише виграєш від цього.
Після того як факр, чи як там його, продемонстрував мені свою силу, було б просто безглуздо опиратися його волі. Якщо він хоче поговорити, то чому б і ні? Я ж від цього не стану меншим. І корона з моєї голови не впаде. Хоча б тому, що її в мене й не було ніколи. 
Може й була якась можливість ухилитися від продовження такого несподіваного знайомства. Та мене почала розбирати цікавість. Адже, цілком зрозуміло, що переді мною представник якогось іншого світу і що завдяки цьому спілкуванню я зможу дізнатися про багато цікавих речей.
Дещо заспокоївшись такими думками, я встав і притягнув велике вербове поліно, що лежало неподалік, запропонувавши факрові сісти на нього.
- Сідай сюди, зеленолиций! Сідай, та розкажи мені про світ, у якому ти живеш. А також про те, що ти шукаєш у наших краях.
- Так, Віктор! Я – мешканець зовсім іншого світу. А до вас мене завела звичайна цікавість. Мені надзвичайно подобається мандрувати світами і вивчати різні форми життя, які в них існують. Потрібно сказати, що це далеко не завжди безпечно. Хоча, як ти вже міг переконатися, я не належу до слабких істот. Та є й значно сильніші за мене...
Я не зможу відповісти на твоє питання про те, наскільки далеко мій світ знаходиться від вашого. Хоча б тому, що просто не знаю цього. І не в різниці способів вимірювань відстаней тут справа. Швидше за все, у нас з вами способи мисленні зовсім різні. Те, що вам здається великим, не завжди таким є насправді. А те, що для вас дуже далеко, ми можемо подолати протягом якоїсь миті. Наприклад, ти до своєї домівки на цьому допотопному велосипеді можеш добратися десь за годину вашого часу, а нам цієї години вистачило б, щоб дістатися до найвіддаленішої галактики вашого Всесвіту. От тільки підготовка переходів у інші світи, в інші просторово-часові виміри  займає дуже багато і часу, і енергії.
- То, виходить, що поряд з нашим існують і інші, паралельні до нас світи, але ми їх ні побачити, ні навіть відчути ніяк не зможемо?
- Тут ти в чомусь правий! Хоча великого значення, паралельні вони чи перпендикулярні до вашого Космосу, це не має. Але зрозумів ти приблизно вірно. Справа в тому, що всі ці світи існують ніби одночасно в одному і тому ж просторі. От тільки параметри цього простору в кожному з них різні. Саме тому переважна більшість мешканців цих світів практично не має жодної можливості зазирнути за їхні межі. Тому вони навіть і не здогадуються про існування чогось іншого, відмінного від знайомого їм. 
Але це зовсім не означає, що абсолютно всі світи завжди існують відділено один від одного. Час від часу трапляється так, що вони стикаються між собою. І саме тоді, на межі цього зіткнення, стає можливим перехід з одного світу в інший. Деколи, але дуже рідко, це трапляється само по собі, без будь-якого втручання ззовні. Але частіше це, все ж, відбувається за волею когось із розумних. Як от сьогодні.
Спробую пояснити це тобі на більш простому приклад. Уяви собі хмарку куряви, яка здіймається над польовою дорогою після того, як по ній проїде машина чи пройде якась велика тварина. Ця курява складається з мільярдів малесеньких порошинок, які довільно літають у цій хмарі. При цьому вони то наближаються одна до одної, то розлітаються на всі боки. А тепер уяви собі, що кожна з цих порошинок – це окремий світ, свого роду Всесвіт, що включає в себе мільярди галактик і який живе за своїми власними законами існування. Якщо ці світи населені, то їхні мешканці можуть дізнатися про існування інших світів – порошинок лише під час їхнього зіткнення між собою. Якщо ж вони не зіткнуться, то ніхто й ніколи не дізнається про існування інших порошинок – світів. Я розумію, що пояснення мої досить примітивні. Насправді ж усе це набагато складніше Але уяви собі цю хмаринку куряви і повір, що приблизно так воно є у масштабах Макрокосмосу.
- Як на мене, то уявити собі це не так вже й складно. Складніше повірити в реальність такої світобудови. Але, якщо це й справді так, то як багато таких світів може існувати одночасно?
- На таке запитання тобі навряд чи хто відповість правильно. Їх дуже багато. Але я сумніваюся, що хтось зміг би їх полічити.
- Ну, добре! Будемо вважати, що я тобі повірив. Зрештою, ти й сам можеш бути наглядним прикладом справедливості такого твердження. Хоча, чесно кажучи, в моїй голові це якось не вкладається. Та Бог з ними, з тими світами! Ти краще розкажи про свій власний світ. Про те, як тобі вдається мандрувати різними світами і як ти при цьому примудряєшся повертатися додому. Адже в такій хмарі світів і заблукати недовго...
- Звичайно, що я розповім тобі про це. Але ж для цього й ночі не вистачить. Якщо ти не боїшся запросити представника іншого світу до своєї домівки, то краще давай вирушати. А то, он, на дощ збирається. А ми, факри, дощу не любимо. Надлишок вологи нам і зашкодити може.
Надворі на той час вже дійсно почало сутеніти. Та й хмари, які насувалися зі сходу, віщували мокву. А додому ще майже десять кілометрів педалі крутити. То ж, факрові й не було потреби мене вмовляти. Зібравши швиденько свої вудки, я прив’язав їх до рами і запропонував зеленому:
- Поїхали, факре! Дорога у нас дійсно не близька.
- А ти не поспішай! Бачу, що ти так і не зрозумів мене. Навіщо ж нам їхати цими курними стежками? Чи ти й досі сумніваєшся в моїх можливостях? Щоб потрапити у потрібне місце, тобі досить лише уявити свою домівку. А далі вже, то моя турбота.
Так уже наша психіка побудована: не повіриш у реальність чогось, поки сам в тому не переконаєшся. Я навіть тоді лише посміхнувся на пропозицію незнайомця, уявивши, скільки ще їхати до тієї домівки. Та не встигла ця думка промелькнути в моїй голові, як ми вже стояли перед дверима мого будинку.
Я можу лише здогадуватись про те, який дурнуватий у мене був вигляд, коли переднє колесо мого велосипеда вперлося у ці двері. Та воно й не дивно. По-перше, це було так несподівано, що на моєму місці будь-хто  саме так виглядав би. А, по-друге, я ж не уявляв свого сараю, де залишаю велосипед після поїздок. От і стукнув колесом в двері саме будин-ку. Ніби просив їх відчинитися. 
Я тоді ще якийсь час ошелешено оглядався довкола, поки впевнився в тому, що ми таки дійсно вдома. Та найголовнішим було те, що на дорогу додому я справді не потратив ні часу, ні жодних зусиль. От як зелений продемонстрував мені факт відносності відстаней, якими ми звикли оперувати у повсякденному житті.
От би завжди так! Тільки уявив собі місце, де хочеш опинитися, а ти вже й там!..

Розділ 3.   

Для мене гостя додому запросити – не проблема. Сам живу. Холостяку. Ельвіра – моя колишня дружина – вже рік, як лишила мене і подалась десь у світ за легким життям. Коли я в університеті викладав та в кандидатах наук ходив, то вона, наче реп’ях, за мене трималася. Бо це, бач, престижно, мати чоловіка – кандидата наук. Та ще й такого, що докторську готується захищати. Але з часом вона мене просто-таки діставати почала за те, що деякі мої колеги, мовляв, у два-три рази більше грошей додому приносять, а я до того не вдався. Бо хабарів від студентів не беру.
Саме через те у нас і сварки пішли. Вірніше, сварилася вона. Я лише намагався жартами відбуватися, а частіше – просто відмовчувався. Та згодом мене заїло. “Не вчили мене батьки хабарі брати! Тому я цього й робити не буду!” Сказав, як відрубав. А потім ще й роботу змінив. Щоб у неї бажання до дармових грошей відбити. Пішов туди, де хабарів ніхто не дає. На спільне підприємство заступником головного бухгалтера...