Місцевий досвід

Їхали ми якось на Дністер на рибалку. Їхали-їхали… Та не доїхали. Знайомі відрадили. Сказали, що в Дністрі вода підійшла. До того ж, мутна вода. Зовсім брудна. Отже, десь, вище по течії, можливо навіть у самих  Карпатах, пройшли добрячі дощі. А яка рибалка у мутній воді? Та ніяка це не рибалка! Одне розчарування. Хіба що шалена якась клюне. Тому й вирішили іншого місця шукати.
Згадали, що хтось радив поїхати у Горбачі. Карасів там - неміряно. Ще й голодні такі, як дикі свині взимку. Тому й клюють при будь-якій погоді. А клюють на все, що не запропонуєш.
З тяжкою бідою ми тоді у ті Горбачі потрапили. Не даремно ж говорять, що, крім дурнів, у нас ще й дороги до складу основних наших бід входять. Та дорога, якою ми їхали, ніби спеціально для автородео створена - з горбами і ямами, з калюжами і розсипами каміння. На що вже наш "Жигуль" до важких рибальських доріг звичний, але й той іноді так завивав, що ми за нього переживали.
Та, як не важко було їхати, добралися ми таки до озера. Воно нам з першого ж погляду сподобалось. Невеличке. Метрів двісті у довжину і наполовину менше вшир, воно у багатьох місцях густо заросло комишом та іншою водною рослинністю. Та найголовнішим було те, що розкинулось воно поодаль від села, а його береги повністю заполонило лучне різнотрав'я. Тому жодні негативні впливи цивілізації у вигляді промислових чи побутових стоків цій часточці живої природи у найближчі часи не загрожували. Як добре було б, якби всі наші водойми були такими ж чистими, як це озерце!
Але лірично-споглядальний настрій відразу ж по прибутті на водойму змінився більш приземлено-прагматичним: яка риба тут водиться, на що ловиться і чи клюєт вона взагалі?..
Для мого друга приїзд на будь-яку нову водойму починається з вивчення місцевого досвіду.
-    Місцевий досвід, він десятиліттями виробляється, - любить пофілософствувати Іван. - Без нього, як без рук. А вигадувати велосипед - справа безперспективна. Його вже до нас вигадали.
При вивченні місцевого досвіду Іван завжди користується споглядально-порівнювальним методом. Озброєний потужним біноклем, він завжди намагається без особливих зусиль визначити для себе, на що ловлять місцеві рибалки, і якою снасттю, в основному, користуються. Ніби саме від цього все й залежить…
От і тепер, ніби оглядаючи навколишню місцевість і саме озеро, Іван з допомогою своєї оптики починає уважно слідкувати за діями тих рибалок, кого він відносить до категорії місцевих. Звичайно, далеко не завжди його критерії такого визначення відповідають дійсності. Адже не всі - місцеві мешканці тільки тому, що користуються архаїчними ліщиновими вудилами. Але слідкує Іван, в основному, тільки за такими.
-    Якщо це навіть не місцевий, - відповідає на мої зауваження Іван, - то у будь-якому випадку це людина, яка цінує свої гроші. На рибалку він ходить виключно з практичною метою - наловити риби. Тому я й спостерігаю спме за такими. Вони у цій справі значно більше зубів сточили, ніж власники шикарних вудок, які додому частіше повертаються і без хвоста, і без луски.
У цьому Іван, можливо, й правий. Але мені його методи зовсім не подобаються. Хоча я й сам нерідко придивляюсь до інших рибалок. Особливо, коли у них риба клює, а у мене - ні. Тільки, на відміну від мого друга, я й поспілкуватися з колегами по захопленню можу.
Підходжу до зграйки хлопчаків, кожен з яких уважно спостерігає за своїм поплавком, і запитую:
-    Ну, що, хлопці, ловиться рибка?
-    Ловиться, вуйку, - охоче відповідає один з них. – Ловиться! От тільки на вудку не попадається.
-    А на що ж ви ловите, що на вудку не попадається? – намагаюсь підтримати жартівливий тон.
-    Так на вудки і ловимо! Хіба не бачите? - і вся ватага починає сміятися, радіючи тому, що так тонко підкололи незнайомого рибалку. Ображатися на дітей не варта. Самі такими були... Тому й продовжую у тому ж тоні:
-    А на червяка чи на червячиху ловите?..
Посмішки відразу ж зникають з хлопчачих лиць, і вони починають уважніше приглядатися до незнайомця, намагаючись збагнути, у чому ж прикол цього питання.
-    Ну, якщо ви різниці між ними не бачите, то піду у когось іншого запитаю...
Рахунок – один-один. Але буває й гірше.
Друга групка явно місцевих рибачків повсідалися біля півлітрівки. На питання про успіхи також охоче відповідають, перебиваючи один одного.
- Сьогодні, - каже один з них, - кльову нема. Кльово було вчора! - і регоче, блискаючи всіма зубами, наче спеціально показуючи, що сьогодні не забув їх почистити.
- От ми зараз самі клюнемо, - охоче вступає в розмову інший. – Спочатку остограмимосья, а потім, може, й опівлітримось. От тоді й буде кльово!
- Якщо пляшку маєш, - добавляє третій, - то приєднуйся. Разом клювати будемо. А риби нема, так то не біда. На безриб'ї і сам раком станеш...
І рже, ніби сіна наївся...
З цими також каші не звариш. Вони не на рибалку прийшли. Від жінок та від діток дрібних на природу втекли.
Інші рибалки також, в основному, і без риби, і без явного бажання про щось теревені розводити. Тому й повертаюся до машини ні з чим. Місцевий досвід не перейняв, отже, буду своїм власним користатися. Хоча сонце вже доситьо високо у небо піднялося, але щоб на юшку не спіймати - такого зі мною ще ніколи не було.
Раптом чую за комишами сердитий голос:
-    Опять, негодник, попался! Да что, в этом озере только один ротан водится?!.
-    Чому, тільки один? - сміється хтось неподалік. - У нас їх тут багато! Ловіть, дядьку, на здоров'я! Чим більше ви їх зловите, тим менше нам залишиться...
А Іван вперто продовжує свої спостереження. Тепер він не зводить свого бінокля з діда, який на саморобному пінопластовому плоті заплив у густий комиш і час від часу висмикує з нього невеличких карасиків.
-    Пішли ловити, Коперник! А то й хвоста риб'ячого не побачиш!
-    Ні! Он ще троє на возі їдуть. Подивлюся, як вони рибачити будуть.
З боку найближчого села дійсно наближається віз, якого знехотя тягне гніда конячка. Троє мужиків на возі про щось жваво розмовляють, майже весь час розмахуючи руками. Один з них справді тримає в руках щось подібне до вудок.
Тим часом ця одиниця гужового транспорту наближається до озера. Двоє, які значно молодші, зіскакують з воза і допомагають старшому направити його ... у воду. Конячко невдоволено хропе, але все ж поволі здає віз назад, і він все далі й далі заїздить у озеро. Під берегом досить мілко і тому віз зупиняється десь за п’ятнадцять метрів від нього. Саме навпроти комишів, до яких відразу ж закидає свої поплавки господар. Конячку відпускають пастися, а дядько приймається за рибну ловлю. Як справжній господар, зручно влаштувавшись на возі, він неспішно закидає свої вудки, скоса поглядаючи на інших рибалок і злегка посміюючись у густі вуса. Знай, мовляв, наших! Ми вже коли щось робимо, то надійно. І у воду нам лізти без потреби...
Дійсно - і дешево, і сердито. І човна ніякого не потрібно...
Ні! Такий місцевий досвід нам не перейняти. Ні воза у нас нема, ні конячки слухняної. Нехай вже Іван з тим запозиченням мучиться, а я піду у комиші карасів шукати. Вони саме там зараз від сонця у тінь заховалися.
Вибрав собі непогане містечко і закинув між стеблами комиша дві вудки. На мастирку з горохом. Поки думав, чи клюне риба на цей невідомий для неї корм,  один з поплавків поплив-поїхав у зарослі. Ледве встиг вихопити звідти карасика. А тим часом і другий поплавок, ніби змагаючись з першим, також у комиші поплив.
Довелося на одну вудку перейти. Бачу, що не встигаю з двома. З одною ледве вправляюся. Карасики клюють постійно. Та всі невеличкі, менші долоні. Але ж є тут екземплярчики й значно більші. Може, він більший шматок бажає? Зараз спробуємо...
Насадив на гачок кульку мастирки величиною з черешню і закинув. Чекаю, чи не спокуситься якийсь карасиний патріарх на ці ласощі...
Поплавок на вудці відразу ж затанцював, сигналізуючи про певний інтерес риби до моєї насадки. Але, по всьому було видно, що це дрібнота, зі всіх боків обступивши приманку, смикає її, бажаючи поживитися. Нехай тішаться! Поскубуть трішки, і геть попливуть. А на їх місце старші навідаються...
Може з хвилину мій поплавок так вибивав чечітку. Та раптом він зник під водою, ніби його й не було. Підсікаю - і на поверхні води вивертається значно більший карась. Не патріарх, звичайно. Але цілком достойний, грамів на триста. Такого і в садок опустити можна.
Так мене захопив той кльов, що я й про Івана зовсім забув. Згадав тільки, коли карасі більш обережними стали. Чи то сонце їх так розморило, що й рухатись розхотілося, чи нагодував я їх вже достатньо. Покльовки стали дуже рідкими.
Тепер можна й на інших рибаків глянути. Тим більше, що рибі у моєму садку вже досить тісно. Та й душу свою рибацьку я достатньо потішив.
Вирішив до Івана навідатись. Дивлюсь, а він карасячу дрібноту тягає, і радіє їй, як мале дитя.
-    Ну, що, Вано?.. Скористався місцевим досвідом? Навчився тут рибу ловити?
-    Та чорти його батька знають, що то за досвід такий! - обурюється Іван. – Тільки час даремно витратив. Ловлять, як і всі: хто на червяка, хто на хліб. А щоб щось варте уваги хтось спіймав, то такого й не бачив! Напевно, тут вся риба дрібна. Штук тридцять зловив, та штук п’ять тільки у садок пустив.
-    Ну, то пішли до мене, подивишся. Я, правда, не місцевий. Та, може, й ти захочеш такої рибки половити. Не ображайся тільки. Я ж без врахування місцевого досвіду ловив…
Як же сварив мене тоді Іван!.. 
А чого сваритися? Або місцевий досвід вивчай, або рибу лови...